Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

9.2

― Марк, я не буду цього робити, ― відсуваю теку якомога далі. Наче вона отруйна. ―  Хіба так починаються стосунки?

Супиться. Але я вже звикла, що у нього на все своя думка, і переконати в іншій дуже важко.

― Діано, я ділова людина… ― пояснює, наче маленькій. Бісить. ― У мене немає часу тебе вивчати. Власне, тому у нас угода. Я гадав, це зрозуміло. 

Тепер моя черга невдоволено хмуритись. А проте вирішую піти іншим шляхом. Тому якомога байдужіше знизую плечима та відводжу погляд. 

― Звісно… Як немає часу, ― тягнусь до теки. ― Я все розумію. Але, ― витримую багатозначну паузу. ― Даю тобі стовідсоткову гарантію, що твій задум уже провалився так і увійшовши в дію. Нам ніхто не повірить.

― Повірять. Не бачу різниці в тому як отримана інформація. Це дурниці.

― Те, що ти кажеш, дурниці. Коли знайомляться люди, виникають спільні моменти, жарти, фрази. Таке по досьє не вивчиш, не відрепетируєш. Наші стосунки здаватимуться картонними, гарантую. Але, якщо у тебе є ще план “Б” для підстраховки, наполягати не буду. Все на твоїй відповідальності. Я лиш хочу отримати обіцяне, а замовник у нас ти, ― видаю довжелезний “спіч”. 

Переводжу подих і втуплююсь у темряву за вікном. А що, як він зараз розірве нашу угоду? Відмовить мені. Скаже щось на кшталт, якщо тебе не влаштовують такі умови, то котись під три чорти, а я знайду більше зговірливу дівчину. І тю-тю моя мрія…

Серце починає нити десь за грудиною. Ну, хто мене за язика тягнув. Хіба не можна було помовчати? Взяти ту довбану теку, накарлякати йому у ворді щось аналогічне…

― Я не думаю, що це настільки важливо… ― все ще опирається моїй думці. Але трохи невпевнено. І ця невпевненість додає надії.

― А я гадаю, важливо! ― продовжую стояти на своєму. 

Хоча всередині продовжується боротьба між почуттями: “у мене все вийде” і “я творю фігню, і все пропало”.

― Як ти собі уявляєш оте твоє вивчення? ― нарешті порушує мовчанку.

І я ледь стримуюсь від того, щоб полегшено зітхнути. Невже в мене вийшло переконати пана “Я все знаю краще за інших”?

― Ми можемо поговорити, до прикладу, за їжею. Ось зараз. 

― Ти хочеш, щоб я тобі продиктував все, що написав у досьє?

― Ну, чому? Давай краще так. Я ставитиму питання. А потім ти. По черзі.

― Питань може бути багато, ― несподівано посміхається. В темних очах з'являються зацікавлені вогники. ― То що тебе цікавить, допитлива кішка Діана? ― несподівано подається вперед. 

І я вдихаю наче вогнем розпечене повітря. Воно збирається грудкою в горлі, лоскоче ніби пір’їнкою гортань. Доводиться відкашлятись, щоб прогнати набридливий лоскіт. Проте розпечене повітря з горла шубовстає у живіт і розтікається там гарячою патокою.

― Гм… ― уникаю дивитись в очі, старанно роздивляюсь темну лискучу стільницю. ― Де ти вчився? На кого? ― питаю перше, що приходить у голову.

Хитає головою, наче очікував почути щось інше. 

― Вчився у технічному виші. Подолав шалений супротив сім’ї, коли обрав його, та ще й не місцевий, а в іншій області за п’ятсот кілометрів від рідного дому.

― На зло? ― цікавлюсь несподівано. Мені от, наприклад, ніколи не тиснули стосовно де і на кого вчитись. Я буквально з дев’ятого класу знала все про свій майбутній виш.

― На добро, ― гмикає. ― Хотів, щоб мої заслуги були лише моїми. І не асоціювались з сім'єю. А ти? Чому історія? Батьки вплинули?

― О ні, ― берусь за виделку. Вперше розслабляюсь. ― Мої батьки лікарі. Знаю, вони б хотіли, щоб і я продовжила династійну традицію. А проте, ніколи не наполягали. Мені просто подобається вивчати минуле. Чи знаєш, є така фраза: хто не знає минулого, не вартий майбутнього… 

― Влучно, ― підморгує. ― То ти хочеш бути варта майбутнього?

Знизую плечима, набираю на виделку рис з овочами. 

― Принаймні, буду до нього готова, ― і задивившись на смачну страву, несподівано видаю наступне питання. Яке, мабуть, і не варто було питати. Та воно саме зірвалось з язика. ― Аліна твоя колишня?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍