Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

бурштиновими рідинами — жодна людина, крім нього самого, не відала, для якого блюзнірського вжитку вони призначені; невеличкі барабани зі шкіри падальників і кротали81, зроблені з кісток і зубів кокодрила82, застосовувані для супроводу певних заклинань. Частину мозаїчної підлоги вкривали шкури велетенських чорних і срібних мавп, а над дверима висіла голова однорога, всередині якої жив демон, що був фамільяром Малиґріса і мав подобу коралової гадюки з блідаво-зеленим черевом і тілом, укритим попелястими цятками. Усюди стосами лежали книги: стародавні томи, оправлені в зміїну шкіру і з поїденими патиною клямрами, що чаїли у собі жаску мудрість Атлантиди; пентаклі, що мали силу над демонами землі та місяця; чари, які перетворювали чи розкладали елементи, а також руни з утраченої мови Гіпербореї, що, коли промовити їх уголос, були смертоносніші за будь-яку отруту чи могутніші за будь-яке зілля. 

Та хоч усі ці речі й та сила, яку вони містили чи символізували, жахали пересічних людей, а для магів-суперників були предметом заздрощів, Малиґрісові думи були темними від неминущої меланхолії, і втома сповнила його серце, неначе попіл хатнє вогнище, в якому згас великий пломінь. Нерухомо сидів він і невпинно міркував, а тим часом надвечірнє сонце хилилося над містом і над морем, яке розкинулося за містом, і осіннє проміння пробивалося крізь вікно із зеленаво-жовтого скла й торкалося його зморшкуватих рук своїм примарним золотом, запалювало балас-рубіни83 в його перснях, аж вони спалахували, ніби демонічні очі. Та не було ані світла, ані вогню в його роздумах, і, відвернувшись од сірості сьогодення і темряви, яка, здавалося, так невідворотно насувалася на майбуття, він вирушив навмання назад, крізь тіні пам’яті, наче сліпець, який втратив сонце і марно повсюди його шукає. Усі видіння того часу, сповненого золотом і пишнотою, днів тріумфу, забарвлених, як палюче сонце, в багрянець і пурпур розкішних років його пишного розквіту, — усе це нині було холодним, тьмяним і на диво побляклим, тож згадувати про той час було все одно, що ворушити згаслі жарини. Тоді Малиґріс навгад сягнув далі, до років своєї юності, до туманних, далеких, неймовірних років, де з незмінним блиском, немов чужинська зоря, досі палав один спогад — спогад про дівчину, Найліссу, яку він кохав у ті давноминулі дні, перш ніж у його душу проникла жага недозволеного знання та некромантського панування. Він майже забув її за десятиріччя, сповнені незчисленними клопотами життя, такого химерно розмаїтого, такого насиченого окультними подіями і силами, надприродними перемогами і небезпеками; але тепер від самої думки про цю струнку й невинну дитину, яка так щиро кохала його, коли він теж був юний, стрункий і нелукавий, і яка так раптово померла від таємничої пропасниці напередодні того самого дня, коли вони мали побратися, на його брунастих, як у стародавньої мумії, щоках з’явився примарний рум’янець, а в глибинах очей зажевріли іскри, схожі на відблиски похоронних свічок. У магових мріях зійшли сонця його юності, яким уже не було вороття, і він побачив долину Мерос у затінку миртів і потік Земандера, вічнозеленим берегом якого він вечорами прогулювався з Найліссою, споглядаючи народження літніх зірок у небесах, води потоку та очі своєї коханої. 

Аж ось, звертаючись до демонічної гадюки, що жила в голові однорога, Малиґріс заговорив з низькою монотонною інтонацією того, хто міркує вголос: 

— Гадюко, у роки давноминулі, перед тим, як ти замешкала зі мною й облаштувала собі оселю в голові однорога, знав я дівчину, яка була прекрасна і тендітна, як орхідеї, що ростуть у джунглях, і яка померла так, як помирають орхідеї… Гадюко, чи ж я не Малиґріс, котрий зосередив у собі майстерність усієї окультної мудрості, усього забороненого владарювання, який панує над духами землі, моря і повітря, над сонячними та місячними демонами, над живими і мертвими? Коли я того бажаю, чи ж не можу я прикликати дівчину Найліссу в тій подобі, яку вона мала в розповні усієї її юності та вроди, повернути її з повіки незмінних тіней потаємної гробниці, аби вона постала переді мною у цьому покої, у вечоровому промінні осіннього сонця? 

— Авжеж, володарю, — відповіла гадюка низьким, але надзвичайно пронизливим сичанням, — ти — Малиґріс, і тобі підвладна усіляка чаклунська чи некромантська сила, тобі відомі усі заклинання, чари та пентаклі. Тобі до снаги, коли так бажаєш, прикликати дівчину Найліссу з її обителі, в якій вона спочиває серед мертвих, і знов уздріти її такою, якою вона була до того, як її розквітлу вроду спаплюжив хижий поцілунок хробака. 

— Гадюко, та чи добре, чи гоже мені отак її приклика́ти?.. Чи не матиму я чого втрачати і про що шкодувати? 

Гадюка, схоже, завагалася. А тоді повільніше й розміреніше просичала: 

— Малиґрісові гоже чинити так, як він воліє. Хто ще, крім самого Малиґріса, може вирішувати, що є добре, а що — зле? 

— Іншими словами, ти б не радила мені цього робити? — у магових словах було стільки ж твердження, скільки й запитання, і гадюка не удостоїла його подальшими словесами. 

Малиґріс ненадовго поринув у роздуми, поклавши підборіддя на вузлуваті пальці, а тоді з моторністю і певністю рухів, від яких давно відвик і які становили дивну протилежність його зморшкам, він підвівся й заходився збирати по закапелках покою, з ебенових полиць, зі скринь, які мали замки із золота, мосяжу та електруму, розмаїті знадоби, необхідні для його магії. Він накреслив на підлозі потрібні кола і, стоячи в центральному, запалив кадильниці, що містили належні пахощі, й почав читати вголос із довгого вузького сувою сірої велені пурпурові й циноброві84 руни ритуалу, що прикликає тих, хто відійшов у засвіти. Випари курильниць — блакитні, білі та фіалкові — зринали густими хмарами й швидко заповнювали покій колонами, які постійно клубочилися та почергово змінювали одна одну, і серед них сонячне світло зникло, а натомість розлилося тьмяне неземне сяйво, бліде, неначе світло місяців, посталих із вод Лети. З надприродною неквапністю, з нелюдською урочистістю голос некроманта продовжував, подібно до голосу жерця, виводити піснеспів, аж поки сувій, зрештою, було дочитано до кінця, й останні відлуння помалу стишились і вщухли у глухому замогильному бринінні. А тоді кольорові випари розвіялися, неначе відслонилися складки завіси, але бліде неземне сяйво досі сповнювало покій, а між Малиґрісом і дверима, над якими висіла однорогова голова, стояла примара Найлісси, достоту так, як дівчина стояла у давно пощезлі роки, трішки схиляючись убік, немов овіяна вітром квітка, і усміхаючись зі зворушливою безтурботністю юності. Тендітна, мертвотно-бліда і нехитро вбрана, з квітами анемони в чорному волоссі, з очима, сповненими новонародженим лазуром весняного неба, вона була усім, що Малиґріс пригадав, і, коли він дивився на неї, його мляве старече серце прискорено забилося, охоплене давнім солодким жаром. 

— Чи ти — Найлісса? — запитав він.— Чи справді ти — та сама Найлісса, яку я кохав у долині Мерос у затінку миртів, у ті золоті, милі серцю дні, що разом з усіма мертвими еонами поринули у позачасову безодню? 

— Так, я — Найлісса. — Її голос був тим самим щирим і дзюркотливим, неначе срібний струмок, голосом, який так довго відлунював у його пам’яті… Але чомусь, поки маг придивлявся та прислухався до неї, у нього раптом зародився й почав рости крихітний сумнів — сумнів, не менш абсурдний, ніж нестерпний: чи була це достоту та сама Найлісса, яку він знав? Чи не було у ній якоїсь невловної зміни, надто тонкої, щоб її назвати чи визначити, чи, бува, час і могила