Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

викликання демонів його тіло та душа вже давно затвердли й зробилися нечутливі до пересічних жахіть. Утім, негоже було б оповідати про те, що́ він тоді довідався. 

Врешті-решт у бані запала тиша, адже хробак міцно спав, і Еваг волів більше не розпитувати привида Дуні; а ті, що були ув’язнені разом з Дуні, схоже, чекали та стежили за ним у мертвому безгомінні. 

А що був Еваг чоловіком великої відваги та рішучості, то більше не баривсь, а вихопив з піхов зі слонової кості свого короткого, але добре загартованого бронзового меча, якого завжди носив на перев’язі. Підступивши ближче до п’єдесталу, він вгородив клинок у непомірно роздуту масу Рлім Шайкорта. Клинок увійшов у хробакову плоть, краючи та прохромлюючи її так легко, ніби чаклун встромив його в якийсь велетенський міхур, і не зупинив його руху навіть широкий ефес; і Евагову правицю цілком затягло до рани слідом за мечем. 

І завважив чаклун, що хробак і не затремтів, і не поворухнувся, але з рани зненацька хлинув потік чорної речовини, що ставала дедалі рідшою, струменіла дедалі швидше та непереборно затоплювала долівку, аж поки вирвала вона меча з Евагової руки й віднесла од нього, наче стрімка течія млинівки. Гарячіша за кров, курячись якимось дивним, схожим на пару серпанком, цебеніла та рідина на його руки й захлюпувала йому вбрання, вивергаючись на долівку. Рідина швидко залила собою кригу під чаклуновими ногами, але й далі била ключем, ніби з якогось невичерпного джерела нечестивості; вона поширювалася всюди, утворюючи калюжі та струмочки, що зливалися воєдино. 

І тоді Еваг хотів був утекти, та коли дістався він початку сходів, чорна рідина, прибуваючи та плинучи дедалі швидше, вже сягала йому гомілок, а тоді, випередивши його, ринула униз сходами, неначе водоспад в якійсь крутосхилій печері. Рідина ставала дедалі гарячішою, вона кипіла та пухирилася; аж ось потік став дужчим, підхопив чаклуна, неначе зловорожими руками, та потягнув його за собою. Тепер Евагові було страшно пробувати спуститися сходами, що вели додолу, але й в усій бані не було жодного місця, куди б він міг видертися в пошуках рятунку. Він розвернувся спиною до сходів і, борючись із течією й намагаючись знайти на долівці опору для ніг, невиразно розгледів крізь запону сморідних випарів розпростерту на престолі масу Рлім Шайкорта. Рана на боці хробака страхітливо розширилася, і з неї, наче вода, що рине крізь прорвану греблю, виливався бурхливий потік, здіймаючись великими хвилями навколо п’єдесталу; а втім, немовби являючи ще один приклад неземної природи хробака, громаддя його тіла від того анітрохи не зменшувалося. Чорна рідина і далі струменіла лиховісним потоком, вона прибувала, нуртуючи навколо колін Евага, здавалося, що її випари набувають форми незліченного сонмища фантомів, невиразні образи яких корчилися, зливаючись докупи, а тоді знову розділялися, плинучи повз нього. А тоді при самих сходах чорнокнижник заточився, у голові йому запаморочилося, його змело потоком і пожбурило далеко вниз на крижані сходинки, назустріч смерті. 

 

Того дня командам кількох купецьких галер у морі на схід від середньої Гіпербореї випало побачити нечувану річ. Адже — подумати лишень! — коли вони поспішали на північ, вертаючи з далеких океанських островів, з попутним вітром, який допомагав їхнім веслам, то перед самим полуднем побачили якийсь страхітливо неосяжний айсберґ, чиї гострі вершини і стрімчаки бовваніли високо, неначе гори. Частина айсберґа випромінювала якесь химерне світло; а з його найвищої вершини лився бурхливий чорнильно-чорний потік; всі крижані бескиди та уступи немовби перетворилися на річкові пороги, каскади і водоспади, вкриті покровом тієї самої плинної чорноти, яка курилася, немов закипіла вода, коли її струмені поринали в океан. І море навколо тієї крижаної гори надовго захмарилося та помережилося темними смугами, немовби ним розтеклася чорнильна рідина, яку випускає каракатиця. 

Боялися моряки підплисти ближче, але, пройняті святобливим жахом і над усяку міру зачудовані, вони облишили свої весла та відпочивали, спостерігаючи за айсберґом, а тим часом вітер ущух, тож галери увесь той день дрейфували в межах овиду крижаної гори. Вони бачили, що той айсберґ швидко зменшувався, танучи так, немов його поглинало якесь незнане полум’я; і саме́ повітря увібрало в себе дивовижне тепло, й вода навколо їхніх кораблів стала теплою. Один по одному тепло вкривало крижані стрімчаки айсберґа мережею струмків і цілковито їх роз’їдало; величезні шматки відпадали від нього і з гучним плюскотом поринали у воду; ось уже пощезла його найвища вершина, проте чорнота й далі вивергалася з крижаної гори, неначе з незглибимого водограю. І час від часу здавалося спостерігачам, ніби вони бачили споруди, що розпадалися на частини та обвалювалися в океанські води поміж уламків криги; однак не мали вони в тому певності, адже все застилав серпанок випарів, що невпинно клубочилися та здіймалися вгору. До заходу сонця айсберґ зменшився настільки, що його маса стала не більшою за звичайнісіньку плавучу крижину, а втім, чорнота ще й досі била з нього ключем і струменіла його поверхнею. А тоді на нього накотилася хвиля, він занурився під воду, і його химерне світло остаточно згасло. Ніч, яка запала потому, була безмісячна, тож айсберґ зник з очей; тоді здійнявся, налетів південний буревій, і на світанні в морі не лишилося й сліду велетенської крижини. 

 

Про події, викладені вище, було складено чимало розмаїтих легенд, які поширилися Му Туланом і всіма найвіддаленішими королівствами та архіпелагами Гіпербореї, аж до найпівденнішого острова Осжтрор. Та немає правди у таких оповідках, адже дотепер ще жодна людина не відала правди про ті події. Але я, чаклун Ейбон, завдяки своїм некромантським чарам прикликавши дух Евага, який донині блукає хвилями, довідався від нього правдиву історію хробакового пришестя. І записав я її у книзі цій, опустивши те, про що слід було змовчати, щоб зглянутися над слабкістю смертних і вберегти їхній здоровий глузд. І читатимуть люди цей літопис, як і численні джерела прадавніх знань, у далекому майбутньому, через багато років після пришестя і танення великого льодовика76. 

 

Із циклу «ОПОВІДІ ПРО АТЛАНТИДУ» 

 

 

Останнє заклинання 

 

 

 

Маг Малиґріс сидів у найвищому покої своєї вежі, зведеної на конічному пагорбі над самим серцем міста Сусран, столиці Посейдонісу77. Мурована з темного каменю, добутого в копальнях, які сягали глибоко у надра землі, надзвичайно міцного й твердого, мов легендарний адамант78, ця вежа височіла над усіма іншими будівлями й відкидала тінь далеко на дахи та бані міста, як і лиховісна сила Малиґріса ширила свій морок на розуми людей. 

Нині Малиґріс був старим, й усієї згубної могуті його чаклунства, усіх страхітливих і предивних демонів, яких він тримав під своєю владою, усього того страху, який він вселяв у серця королів та прелатів79, було вже замало, щоб вгамувати чорну нудьгу його днів. Сидячи у своєму кріслі, зробленому з кості мастодонта, інкрустованої жахливими й загадковими рунами з червоних турмалінів і лазурових кристалів, він похмуро дивився крізь червонясто-жовте скло ромбовидого вікна. Насуплені білі брови зійшлися в одну лінію на брунастому пергаменті обличчя, а очі під ними були холодними й зеленими, неначе лід прадавніх плавучих крижин; його борода, наполовину біла, наполовину чорна із сизими полисками, спадала майже до колін і ховала під собою чимало по-зміїному звивистих знаків, витканих сріблом упоперек грудей фіолетової мантії. Навколо були розкидані усі знадоби його мистецтва: черепи людей і чудовиськ; фіали80, наповнені чорними та