Arachne - ХІллер 2, Arachne

Райдер кивнув головою, його обличчя було зосередженим, а руки вже перевіряли зброю.

— Рене, — звернувся Хіллер до аналітичного мозку їхньої команди. - Ти будеш нашим спостерігачем. Твоє завдання – координувати наші дії та стежити за психологічним станом кожного з нас. Ти єдиний, хто може утримати нас у грі.

- Я триматиму вас під контролем, - з легкою посмішкою відповів Рен. Його гострий розум завжди знаходив слабкі місця, і цього разу він не підведе.

Коли все було готове, напруга в повітрі досягла піку. Ліліан ще раз подивилася на Хіллера. Він стояв осторонь, задумливо спостерігаючи за підготовкою, але його погляд був спрямований кудись у далечінь. Вона підійшла до нього, не вимовляючи жодного слова, просто стоячи поряд.

— Ми впораємося, — сказала вона тихо, більше собі, ніж йому.

Хіллер обернувся до неї, його очі були серйозними, але в них світилося щось тепле, майже ніжне.

— Ми повинні, — відповів він, його голос був спокійний, але в ньому відчувалася стала рішучість. — Якщо щось піде не так...

- Не піде, - твердо перервала його Ліліан. - Я вірю в нас.

І це було правдою. Незважаючи на всі складнощі та на майбутні небезпеки, Ліліан вірила у їхню команду. Вона вірила в Хіллера, Спарка, Райдера і Рена, вірила в їхні здібності, в те, що вони зможуть дістатися Маестро, викрити його, зруйнувати мережу і покласти край злочинам, які роками мусили Вальхейм. Ця віра була її опорою, її внутрішньою силою, яка допомагала не здаватися, коли світ навколо поринав у хаос.

Але чим ближче вони підходили до мети, тим більше Ліліан усвідомлювала — це не просто небезпечна гра з високими ставками, це війна, яка вимагатиме від кожного з них повної самовіддачі. Вона бачила це в очах своїх товаришів: Райдер, ветеран бойових операцій, завжди готовий ризикувати заради найвищої мети; Спарк, майстер злому, який, незважаючи на свої жарти та легкість, був зібраний і дуже серйозний; Рен, аналітик, здатний бачити далі за всіх, його розважливість і холодна логіка були незамінними в критичні моменти.

І Хіллер ... Його важке минуле, темні таємниці і неясні мотиви робили їх зв'язок ще більш тендітним. Вона знала, що довіряти йому цілком ризик, але цей ризик вона готова була прийняти. Її почуття до нього поглибилися, незважаючи на спроби залишатися відстороненою, незважаючи на необхідність ставити борг поліції вище за свої емоції.

Але в той же час Ліліан не могла позбутися гнітючого почуття, що ця місія може коштувати їм набагато більше, ніж вони припускали. Вона знала, що це та боротьба, де можна перемогти, не заплативши ціну. Хтось обов'язково постраждає. Можливо, не всі вийдуть із цієї битви цілими. І вона розуміла, що цей шлях уже неможливо зупинити.

Її розум тяжіло усвідомлення того, що перед нею був вибір, який визначить її подальше життя: обов'язок чи почуття, справедливість чи особисте щастя. Але в цій боротьбі з "Чорними Нитками" все змішалося – чорне та біле перестали існувати як окремі категорії. Поняття про те, що таке добро і зло, правосуддя та злочин, розчинилися у постійних компромісах. Ліліан усвідомила, що у цій війні немає чистоти.

Але була одна річ, у якій вона не сумнівалася: вони мають перемогти. Заради міста, заради себе та заради тих, хто не може боротися за себе сам.

***

Зрештою, час настав. Сонце повільно зникло за обрієм, залишивши місто в холодних сутінках. Небо забарвилося в тьмяний сіро-фіолетовий відтінок, ніби час завмирав перед бурею. Вальхейм оживав по-своєму — вулиці наповнювалися перехожими, туманами, що клубилися, з підземних комунікацій і миготливими неоновими вогнями, що мерехтять уздовж вітрин. Місто жило своїм звичайним життям, але під його поверхнею ховалася темрява, про яку прості жителі не здогадувалися.

Неонові вивіски відбивалися на мокрому асфальті, створюючи ілюзію міражів. Клуби пари, що підіймаються з каналізаційних люків, скручувалися змійками, приховуючи силуети машин, що проїжджали. Фари автомобілів розрізали імлу, висвітлюючи порожні вулиці, де зрідка миготіли постаті. Тиша вулиць порушувалася лише глухими звуками таксі, що проїжджали, і далекими сиренами, які розчинялися у вечірньому серпанку.

У занедбаних кварталах панував свій морок — тіні будівель витягувалися, як похмурі сторожі, оповиті слабкими вогнями вуличних ліхтарів. Вони світили так тьмяно, що навіть яскраві неонові вивіски не могли до кінця розсіяти навислу мороку. Лампочки мерехтіли, створюючи тривожні тіні, що грають на стінах. Час ніби сповільнився - ніч нависла над містом, затягуючи його у свої сіті.

Ліліан, Хіллер і команда рухалися крізь цей холодний і байдужий краєвид. У кожному кроці відчувалося напруження, ніби сама атмосфера міста була наповнена страхом. Вони знали, що за кутами, десь у темних провулках або на дахах, може початися їхня фінальна сутичка з Маестро. Весь Вальхейм здавався байдужим глядачем цього протистояння, його неонові вогні мовчазно спостерігали за тим, що відбувалося під їхнім світлом.

Все навколо було надто тихо для звичайного міста, ніби він затамував подих. Навіть перехожі, що поспішають у своїх справах, рухалися швидше, ніж зазвичай, уникаючи зустрічей із поглядами незнайомців. Такої ночі кожен міг стати потенційною жертвою чи ворогом.

Місто поринуло в очікування — очікування чогось великого, неминучого.

Кожен крок віддавався луною в їхніх серцях. Вони рухалися безшумно, наче тіні, зливаючись із мороком пустельних вулиць Вальхейма. Звук їхніх кроків майже зникав у шумі нічного міста, але в кожному з них пульсувала напруга. Ліліан відчувала, як з кожною хвилиною її тіло стискається, як струна, готова будь-якої миті луснути. Серце стукало голосніше, ніж луна від кроків, і її думки крутилися навколо майбутньої сутички.

Її погляд постійно ковзав убік, озираючись назад — на Спарка, який, з його протезованими руками та прихованою силою, впевнено йшов за нею, його очі постійно блукали по будинках, виглядаючи камери, пастки чи сліди присутності ворогів. Райдер, з його військовою виправкою, рухався трохи позаду, тримаючи зброю в руках і стежачи за їхніми спинами. Він був напоготові, ніби чекаючи, що небезпека може вискочити через будь-який кут.