Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

у земляків народилася дочка й часу на спілкування не стало. А з байкерською шоблою розійшлися в політичних поглядах — Ваня саме збирався з агітбригадою на фронт, сів з байкерами пити пиво в Гідропарку, послухав теревені про братські народи, не змовчав — відповів, посварився та й пішов геть. Добре, хоч по пиці тоді не отримав — люди суворі, плечисті та злі. 

 

Отже, виходило, що другом він міг вважати хіба що механіка Кохана. Ну, й пацанів з даху. Сам собі дивуєшся — куди всі поділися? Навколо ж було стільки людей, які раділи при його появі. Де вони? Дивляться наступний сезон і вболівають за Лапу? 

— Та немає тут у мене друзів, — зізнався Ваня й зиркнув на Тоню. Вона сиділа, нахилившись низько до землі, й дивилася під ноги — туди скрапували сльози, а дим виходив з цигарки порожняком. Ваня рішуче, але м’яко висмикнув з її пальців недопалок й акуратно загасив об край смітника — якщо вона вчасно зупиниться, то й не куритиме. 

— А у меня… — почала було дівчина, та виправилася, потроху, мабуть, оговтуючись. — А в мене нікого, крім брата, з близьких і не було. Подружкі після школи по своїх пацанах, в унівєрє дєвчонкі неплохіє, но прієзжих много і… нє то. Рома… Рома — главний був, розумієте? І за маму, і за папу. 

— У мене теж тато пішов, — чи то зізнався, чи то підтримав її Ваня. 

— Совсєм? — перепитала Тоня, відірвавши нарешті погляд від брудного асфальту, серед якого подекуди жовтіли кущики осінньої трави. А, ось вона про що… 

— Ні, не помер… Тобто тоді не помер. Мені років п’ять було. А зараз не знаю. 

— І я не знаю. І не хочу. 

— А я хочу. Я б щонайменше поговорив із ним. Спитав, чому він нас кинув. Раніше я б його... ну… вдарив, мабуть. А тепер не знаю — різне з людьми буває, іноді їм і не до дітей стає. Вже його трохи розумію. 

Тоня різко замотала головою, не погоджуючись, збиралася щось відповісти, й тут на подвір’ї з’явився веселий ведучий Узєлков та попрямував до них. Очкастий оператор вийшов за рогу й став наче конвоїром, супроводжуючи боксера. 

— Блядь! — Ваня скосив оком на свій комір й побачив петличку. Невже забув, що звук пишеться? 

Саме так. Саме, блядь, так — забув і наговорив… правди наговорив. І цей діалог використають, без сумніву, — це те, що їм треба. Так, треба шукати Трушина — він десь у парку курить, п’є халявну каву і чекає, тож нехай телефонує Соколовій і вимагає не брати цю сцену до монтажу. Або взяти, але без звуку. 

Він рішуче підвівся, Узєлков зрозумів це по-своєму: 

— Сідітє, сідітє, — сказав він, підходячи ближче під наглядом камери. І Ваня сів. Боксер усміхнувся їм, та раптом оговтався — мабуть, згадав сюжет передачі й вивів на обличчя скорботу. — Шо там? — спитав він у Тоні. 

— Не знаю. Я не могу. От просто не могу, — відповіла вона й знову почала плакати. 

І тут боксер дуже приємно здивував. Він розвернувся до оператора й цикнув: 

— Бля, потєряйся. Ти шо, нє відіш, малая брата хороніт! 

Очкастий злякався й опустив камеру. 

— Вольно, — додав ведучий й розвернувся до лавочки. — А то ні стида, блядь, ні совесті, правільно? 

Антоніна знову втупилась у траву поміж асфальтом, тому погоджуватися з могутнім, і, як виявилося, совісним ведучим довелося Бронзовому Голосу. 

— В натурє, блядь, — сказав Ваня, мімікруючи на ходу, й сплюнув. 

* 

Віталій з лікарем з’явилися хвилин за десять. Вони повільно, але впевнено йшли до лавочки, й Ваня знову подумав: «От про кого треба реаліті-серіаліті знімати, це ж готова пара бійців». На їхньому тлі загубився навіть Узєлков у своїй яскравій «алясці». Знімальна група закурила збоку, очкастий жалівся Ірі на ведучого, а та тільки відмахувалася від нього, телефонувала режисерці й голосно з’ясовувала, «дє знімать встрєчу Слави з Жегловим і Шараповим, пока нє проєбалі?». 

Лікар спитав, як Тоня почувається, Віталій холодно привітався з Узєлковим і смикнув Ваню за лікоть — «нормально всьо?». Все було нормально. Ну, майже. Треба не забути про Трушина і Соколову, не забути! 

— Я знаєте, шо подумала? — підійняла голову Тоня. — У нас той год малая одна стрибала з першого парадного. Там рядом і розбилась. Синій кіт, знаєте? 

— Весело, — Віталій скривився й, ніби щось вирішивши, відповів: — Ти тока хєрні сєбє нє надумай, поняла мєня? 

Антоніна похитала головою, але оперу цього було замало: 

— В глаза мнє глянь! І скажи: «Я про нікакую хєрню нє думаю!». 

— Та нє думаю я про нікакую хєрню! — гучніше, ніж треба, відповіла Тоня. — Я за другоє думаю. Гроб откритий ілі закритий завтра будєт? 

Всі подивилися на лікаря, той почухав потилицю й мовив: 

— Я б рекомендував тіло накрити. Так, щоби сусіди не зєнькали. 

— Так і зробимо, — Узєлков побачив, що камери вже працюють, і «включився». Лікар з опером мовчки подивилися на нього, просто зауваживши присутність ведучого, й повернулися до Тоні, яка починала чергове скорботне коло. Її перервала Іра, яка прибігла з вулиці, зупинила операторів й скомандувала ведучому та двом героям готуватися до другої сцени, яку не встигли зняти вчора, — в ній Узєлков з ними знайомиться, ще до вбивства. 

— Тьфу, блядь, — сказав Віталій, скривився й подивився на Ваню. Той лише трохи хитнув головою на знак згоди — саме так, і тьфу, і блядь, глядачу завжди важко збагнути непослідовність знімального процесу. 

Сцену зняли оперативно — стали біля дороги, так, щоби постійно поруч проїжджали машини й глядач потім не помітив, де саме герої зустрілися вперше. Узєлков жваво відбарабанив текст, «познайомив» опера з артистом, збрехавши, що Ваня в дитинстві мріяв бути слідчим, й відправив їх до управління поліції, а тоді розповів камері, що в Києві щодня трапляються страшні злочини й один з них розв’яже команда шоу. І все — навіть не довелося знімати «на Оскара» другий дубль. 

* 

Узєлкова відпустили, група знову на лавочках обідала — цього разу були курячі стегенця з рисом. Тоня відмовилася й грілася в бусику, а Ваня сидів поруч з Віталієм й дивився на те, як Трушин жартує з Ірою та їсть (він не брав участі в зйомках, але обід — святе). Опер об’їв м’ясо з кістки, прицмокнув і кинув недоїдки собаці, який чемно чекав біля смітника. 

— Шо за штимп? — спитав він, кивнувши головою на Гєну. 

— Директор мій. 

— С брігадних? 

Цікаве, між іншим, питання… Щось подібне Ваня собі й уявляв, але імпресаріо майже ніколи не розповідав про своє