Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

Козаки спішилися, зійшли на пором і через три години допливли до берегів Хортиці — острова, де стояла тоді Січ, що так часто змінювала своє пристановище. Юрба людей сварилася на березі з перевізниками. Козаки підпружили коней; Тарас набрав молодецького вигляду, тісніше затяг на собі пояс і гордо пригладив вуса; його молоді сини теж оглянули себе з голови до п’ят з якимось острахом і боязким задоволенням, а тоді всі разом вони в’їхали в передмістя, яке лежало за півверсти від Січі. Коли в’їжджали, їх оглушили п’ятдесят ковальських молотів, що клепали у двадцяти п’ятьох кузнях, викопаних у землі і вкритих дерном. Дебелі кожум’яки сиділи на вулиці під дашками ґанків і м’яли своїми цупкими руками волячі шкури. Крамарі розсілися під ятками з купами кременів, кресалами, порохом. Вірменин розвісив дорогі хустки. Татарин перевертав на рожнах баранячі скрутні з тістом. Жид, витягши вперед свою голову, цідив із бочки горілку.

Але першим, хто трапився їм назустріч, був запорожець, що спав прямісінько серед шляху, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не міг не зупинитися і не помилуватись на нього.

— Ого, як поважно розлігся! Ти диви, яке велике цабе! — сказав він, притримавши коня.

Це й справді була доволі зухвала поза. Запорожець, як лев, простягся на дорозі. Його гордо відкинутий назад оселедець сягав піваршина. Малинові шаровари з дорогого сукна були засмальцьовані дьогтем, щоб показати цілковиту зневагу до них.

Помилувавшись, Бульба рушив далі тісною вулицею, запрудженою майстровими, що тут-таки справляли своє ремесло, і людьми всіх націй, які переповнювали це передмістя Січі, схоже на ярмарок, — воно годувало й зодягало ту ж таки Січ, яка поза війнами любила ще добряче гульнути та посмалити з рушниць.

Нарешті вони поминули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном або, по-татарському, повстю. Біля деяких стояли гармати. Ніде не видно було огорож або тих приземкуватих будиночків із піддашшями, на низеньких дерев’яних стовпчиках, які були в передмісті. Невеличкий вал та засіку з нагромаджених дерев не охороняла жодна жива душа, що свідчило про тутешню безтурботність і самовпевненість. Кілька дебелих запорожців, що лежали з люльками в зубах на самісінькій дорозі, поглянули на прибульців байдуже і не зрушили з місця. Тарас, обережно проїжджаючи із синами поміж ними, привітався: «Здорові були, панове!» — «Здорові будьте і ви!» — відповіли запорожці.

На широкому просторі у п’ять верст повсюдно купчилися люди. Всі вони збиралися гуртами. То ось ти яка, Січе! Ось те гніздо, звідки вилітають усі горді й могутні, як леви! Ось звідкіля розливається воля й козацтво на всю Україну!

Подорожні виїхали на широкий майдан, де зазвичай збиралася рада. На великій перекинутій діжці сидів запорожець без сорочки; він тримав її в руках і неквапом зашивав дірки; їм знову загородила шлях ціла юрба музик, посеред якої витанцьовував молодий запорожець. Він чортом заломив свою шапку і, здійнявши догори руки, вигукував: «Грайте шпаркіше, музики! Не шкодуй, Хомо, горілки православним християнам!» І Хома з підбитим оком щедро відміряв по величезному кухлю кожному, хто приставав до гурту. Біля молодого запорожця четверо старих козаків хвацько вибивали дрібушки, то вихором кидалися вбік, заледве не на голови музикам, то, враз присівши, летіли навприсядки і міцно та круто притупували своїми срібними підковами об твердо втрамбовану землю. Земля глухо гула на всю округу, і в повітрі тільки відлунювало: тра-та-та, тра-та-та! Натовп дедалі збільшувався: до кола приєднувалися все нові танцюристи, і зрештою весь майдан пішов навприсядки. У цьому було щось захопливе до безтями. Хіба можна без трепету всієї душі дивитися, як багатолюдний натовп іде до танцю — найвільнішого, найшаленішого, якого не побачиш більше ніде на світі і який могутні його творці назвали козачком.

Тарас Бульба аж скрикнув од нетерплячки й досади, що кінь заважав і йому піти до танцю. Дехто здавався занадто кумедним через ту поважність, з якою він перебирав ногами. А хто був уже геть підтоптаний, ті прихилилися до стовпа, до якого на Січі прив’язували злочинців, <і> притупуючи, переминалися з ноги на ногу. Вільно лунали вигуки та пісні, які тільки могли спасти на думку людині під час веселого гульбища.

Тарас невдовзі побачив багато знайомих облич. Остап з Андрієм тільки й чули привітання: «А це ти, Печерице!? — Здоров, Козолупе! — Звідки послав тебе Бог, Тарасе? — Ти як тут опинився, Долото? — Здоровий був, Застібко! — Не думав і не гадав побачити тебе, Ремене!» І витязі, що зібралися зі всієї волелюбної України, міцно розціловувалися, а відтак знову засипали одне одного запитаннями: «А як там Касян? — А що з Бородавкою? — Де тепер Колопер? — А Підситок?» І тільки й чув у відповідь Тарас Бульба, що Бородавку повісили в Толопані, що з Колопера здерли шкуру під Кизикирменом, а Підситкову голову засолили в діжці й відвезли в самий Царгород. Похилив голову старий Бульба в гіркій задумі та тільки й мовив: «Добрі були козаки!»

III

Уже з тиждень жив Тарас Бульба зі своїми синами на Січі. Остап та Андрій не мали змоги постійно займатися військовим вишколом, хоча їхній батько ревно просив бувалих у бувальцях, вправних вершників узяти хлопців під своє крило. Взагалі-тο можна сказати, що на Запорожжі не було якихось теоретичних навчань чи визначених правил; молодь опановувала військову науку і здобувала виховання завдяки власному досвіду — під час запеклих боїв, які точилися безнастанно. А в перервах між ними для козаків було б великою нудьгою вивчати якусь дисципліну. Вряди-годи вони влаштовували змагання, але більшість часу віддавали гульні, як того прагла вільна широка душа. Січ — то було незвичайне явище. Часом усе переходило в гучний безкінечний бенкет. Дехто займався своїм ремеслом, дехто мав крамничку і торгував, але більшість гуляла від ранку до вечора, якщо в кишенях ще щось бряжчало і поки добуте добро не перекочувало до рук крамарів та шинкарів. Це бенкетування всією громадою чимось заворожувало. То не було якесь збіговисько гультяїв, що дудлили з горя, — це було шалене буяння веселощів. Кожен, хто приходив сюди, забував і кидав усе на світі, що доти його цікавило. Він, можна сказати, плював на своє минуле і з азартом фанатика віддавався волі й товариству таких, як і сам, сіром, що не мали ні сім’ї, ні рідні, ні своєї домівки, не мали нічого, окрім вільного неба і вічного свята душі. Це породжувало ту скажену веселість, яка не могла з’явитися більше