Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

гукнула свою покоївку, татарку-полонянку, і наказала їй нищечком вивести його в садок, а звідти випровадити через огорожу. Однак цього разу наш бурсак переліз через ту огорожу не так вдало: сторож, що саме прокинувся, добряче полудив його по ногах, а тут ще збіглася челядь і довго лупцювала його вже на вулиці, поки він не дременув геть.

Після цього проходити біля будинку воєводи було небезпечно, бо челяді водилося там чимало. Якось він побачив її в костелі. Вона помітила його і дуже мило всміхнулася, як давньому знайомому. Після того він ще раз бачив її мигцем у вікні, та незабаром ковенський воєвода виїхав з Києва, і замість чарівної, звабливої чорнявки з вікон виглядала якась гладка мармиза.

Ось про що думав Андрій, похнюпивши голову і втупивши очі в гриву свого коня.

А тим часом степ уже давно взяв їх у свої зелені обійми, високі трави обступили й сховали їх, тільки чорні козацькі шапки миготіли між тонкими колосочками.

— Е-е-е, що ж це ви, хлопці, принишкли? — обізвався нарешті Бульба, отямившись від своєї задуми. — Наче якісь ченці! Анумо, разом, разом! Усі думання до дідька! Беріть у зуби люльки та закуримо, та приострожимо коней, та й полетимо так, щоб і пташка нас не догнала!

І козаки, пригнувшись над кінськими гривами, щезли у травах. Уже не видно було і їхніх чорних шапок; тільки смуга, як блискавка, лягла за ними в столоченій траві.

Сонце давно виглянуло на розхмареному небі і залило степ своїм живим, світлим теплом. Де й поділися сум’яття і смуток, що гнітили душу козаків; серця їхні стрепенулися птахами.

Степ дедалі гарнішав. Тоді весь південь, увесь той простір, що обіймає нинішню Україну, аж до Чорного моря був зеленою незайманою пусткою. Ніколи плуг не торкався цих безмежних хвиль дикого різнотрав’я. Хіба що коні їх толочили, які ховалися тут, як у лісі. Нічого в природі не могло бути кращого. Вся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, по якому розбризкали мільйони всіляких квіток. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали блакитні, сині й лілові волошки; жовтий дрок вихоплювався догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка рябіла на поверхні своїми шапочками, схожими на парасольки; завіяний бозна-звідки пшеничний колосок наливався в тій трав’яній гущині. При самісінькій землі шугали, витягнувши свої шиї, куріпки. Повітря тремтіло тисячами різних пташиних щебетів. У небі нерухомо зависали цілі хмари яструбів, які, розгорнувши крила, гострили свій зір на трави. Крик зграї диких гусей, що повагом пролітала стороною, відлунював у бозна-якому далекому озері. Із трав здіймалася рівними пружними помахами крил чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Ген вона щезла у високості й тільки миготить чорною цяткою. Ген вона перевернулася крилами і зблиснула проти сонця. Який же ти гарний, степе, дідько б тебе вхопив!

Наші подорожні лише на кілька хвилин зупинялися, щоб підобідати. Загін із десяти козаків, що їх супроводжував, злазив з коней, відв’язував дерев’яні баклажки з горілкою і гарбузи, які вживали замість посудин; їли тільки хліб із салом або коржі; пили всього лиш по одній чарці, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, — і знову їхали далі, аж до вечора.

Увечері степ ставав зовсім інакшим. Увесь його барвистий простір, огорнутий останніми яскравими відблисками сонця, поволі темнів — так, що видно було, як по ньому перебігали тіні і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіші; кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ стояв у духмяному серпанку. Темно-голубе небо ніби хтось велетенським квачем попідводив широкими смугами з рожевого золота, де-не-де біліли клаптики легких прозорих хмаринок, і свіжий-свіжий, звабливий, як морська хвиля, вітрець злегка погойдувався на вершечках трав і ледь-ледь доторкався до щік. Уся музика, якою повнився день, затихла, її замінила інша. Плямисті ховрашки виповзали зі своїх нір, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Дедалі голосніше сюрчали коники. Іноді від якогось дикого озера долинав лебединий крик, що, як срібло, розсипався в повітрі.

Подорожні, зупинившись серед поля, готувалися до ночівлі, розкладали багаття і ставили на нього казан, у якому варили куліш, — від нього сходила пара і теж, наче дим, вилася в повітрі. Після вечері козаки влягалися спати, а стриножених коней пустили на трави пастися.

Вони розлягалися просто неба на свитах, і на них прямо дивилися нічні зорі. Кожен чув своїм вухом увесь незліченний світ комах, який кишів у травах; усе стрекотіння, свист, дзумріння, що гучно лунало серед ночі, очищалося в свіжому нічному повітрі і лоскотало слух злагодженою мелодією. А коли хтось із них підводився на часину, то степ йому ввижався засіяним блискучими іскрами світлячків.

Іноді нічне небо то там, то там освітлювала далека заграва від запалених по лугах та річках сухих очеретів, і темна вервечка лебедів, що летіли на північ, раптом висвічувалася в срібно-рожевому сяйві, і тоді здавалося, що то червоні хустини пролітають у темному небі. Подорожні їхали без жодних пригод. Ніде ні деревинки; куди не кинь оком — усе той-таки вільний, безмежний, прегарний степ. Тільки вряди-годи десь далеко збоку синіли верхівки лісу, що тягся берегами Дніпра. Лише один раз Бульба показав синам на маленьку цяточку, яка чорніла далеко у травах, і сказав: «Дивіться, діти, он скаче татарин!»

Маленька голівка з вусами вирячила здалеку прямо на них свої вузенькі очиці, сапнула носом повітря, як гончий пес, а потім, побачивши, що козаків тринадцять душ, чкурнула, мов сарна.

— Ану, хлопці, спробуйте наздогнати татарина!.. І не намагайтеся, повік не впіймаєте: у нього кінь прудкіший за мого Чорта.

Однак Тарас не забув про обачність. Остерігаючись того, що десь могла причаїтися засідка, вони помчали до невеличкої річки, що впадала в Дніпро і називалась Татаркою, кинулися прямо на конях у воду і довго пливли, щоб приховати свої сліди. А згодом вибралися на берег і сушею рушили далі.

Через три дні після цього вони вже доїжджали до того місця, яке й було метою їхньої подорожі. В повітрі раптом повіяло прохолодою; вони відчули подих Дніпра. Ген він виблискує вдалині і темною смугою відмежувався від обрію. Він повівав холодними хвилями і розстилався все ближче та ближче, поки нарешті охопив половину поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти скутий порогами, врешті-решт таки брав своє і, розлившись на волі, шумів, як те море; де розкидані серединою Дніпра острови витісняли його ще далі із берегів, і хвилі звільна слалися рівниною, не наштовхуючись ані на