Світлана Горбань - Якщо полюбиш прокляття

— Чому?

— Я ж вища за тебе.

— Хіба це має якесь значення?

Вона мало не заплакала:

— Я думала — це важливо для тебе!

Чаклун поблажливо усміхнувся:

— Ударом було те, що ви з Морельдою об’єдналися проти мене. І Чару переманили.

— Морельда вважала, що по-іншому тебе переконати не можна. Вона так старалась пишно обставити моє з’явлення! І все марно!

— Я поводився жахливо. І винен у всьому. А найголовніше: не мав права показувати, що помітив тебе там, на пасовиську. Проїхав би собі мимо, ніби…

— І збрехав би й мені, й собі! — вона злякалася навіть за минуле.

— Огнасю, ти — диво, коли така безпосередня. Велич тобі не до лиця.

Тепер вона не ображалась на пестливу форму свого імені й почувалася тією простолюдинкою, якою була тоді, коли вони випадково зустрілися вперше. Випадково?

— Справді? — спитала наївно, але звабливо прищуливши очі.

Вельф і собі весело примружився:

— Сумніваєшся в моїх словах?

— Я не хотіла образити… Але чому ти зразу й поїхав? Не сказавши ані слова?

Він повернувся, на скільки зміг у сідлі:

— Я мав тоді ж і вкоротити тобі віку? Зовсім юній? Скільки тобі було? П’ятнадцять?

— Ну то й що? Хлопці вже залицялися. А я весь час думала, що ти зневажаєш мене, бо орачка, дикунка…

— Не переймайся дрібничками. Ми всі помилялися. Чого вартий був отой наш із Чарою задум відновлення Авілара! Від початку нездійсненний.

— Але красивий. Визнаю це, хоча ми з Морельдою й протидіяли йому, як тільки могли.

— Через це вона й убила свого чоловіка?

— Хіба не ти його вбив?

— Що?! Рідного брата?! Я не чудовисько.

— Стій, — вона потягла повід і зупинила коня.

Вельф проїхав кілька кроків, потім також повернув назад. Став майже навпроти:

— Що трапилося?

— Якщо ні ти не вбивав, ні Морельда… Тоді хто… Тровік?!

Чаклун став дуже серйозним:

— Сподіваюся, йому немає діла до наших чвар.

— Невже Стратомир?

— У жодному разі! Чара був могутнім магом, з убивцями наших батьків, братами Морельди, він розправився сам, без моєї допомоги. Тобі не казали, що їх було п’ятеро?

— Ти мене лякаєш. Тут задіяний ще хтось, кого я не знаю?

— Знаєш.

— Кого?

— Нічних духів.

— То небезпека від них набагато серйозніша, ніж звикли вважати?

— Я достеменно знаю, що смерть Морельди — їхня робота.

— І зроблено її твоїми руками!

— Я хотів лише захопити замок і саму Морельду, але не мав наміру вбивати. Сподівався й тебе там побачити, навіть гадки не мав, що хтось насмілиться оселитися в Тровіковій фортеці.

— То не ти винен у смерті Морельди? — від хвилювання Огнеслава перейшла на рідну говірку. І Вельф відповів її мовою:

— Я її ані пальцем, ані думкою не торкнувся. Можливо, об’єднавшись зі Стратомиром, підштовхнув до прірви, а наші «друзі» з пекла скористалися…

— Навіщо їм це?

— Не знаю. Можу зробити лише припущення: знищивши всіх магів, вони стануть володарями цього відрізаного від світу кутка. Пануватимуть без перешкод. Уявляю — як.

— Їдьмо хутчій до Тровіка! — Огнеслава пришпорила вороного. — А то ще перестрінуть.

— Ми зробили свій вибір, тепер над нами має владу лише він, — мінливі інтонації Вельфа зісковзували з піднесеної урочистості до легкої іронії. — Зізнаюсь, Тровіка я люблю не більше, ніж цих жахливих нічних створінь. До речі, ти часто вдавалася до їхніх послуг?

— Лише кілька разів. Ти теж?

— Звичайно. А хто з авіларців цього не робив? Хіба Коріель… ще не встиг.

— Поясни мені: нічні духи — породження магів чи, навпаки, вони дали Авілару могутність.

— Не знаю. Але звертаючись до них, ми щоразу кували зброю проти себе. Тільки не розуміли цього… А тепер вогонь, викресаний нами, нас і спалив.

— А часове провалля довкола нас?

— Виплід спільних зусиль.

— А руйнувати його доведеться тобі самому?

— Гадаєш, я прагну врятувати наш пропащий світ?

— А хіба ні?

— Ці жалюгідні племена? Які не змогли народити ні героїв, ні мудреців, ні справжніх митців? Тисячоліття — мов сон без пробудження. Темні голови зі світлим волоссям!

Огнеслава пустила вскач свого коня, обігнала Вельфа і лише потому, зверхньо глянувши через плече, мовила:

— Ти зневажаєш їх за те, в чому винні якраз чаклуни!

Він відповів неголосно, наче прислухаючись до рясного тупотіння копит:

— Ми багато в чому винні, але й твої орачі анічогісінько не зробили, аби змінити хоч щось у своєму житті. Навіть не намагалися. Немічними бути просто, а сила накладає численні обов’язки.

Вона велично випросталась, мовила злісно й зарозуміло:

— Отже, треба притиснути їм горлянки — і влада ваша? Що ж ви упустили таку нагоду?

Вельф усміхнувся:

— Навіщо ми сперечаємось? Після того, як я схилився перед орачкою на очах у цілого натовпу кочовиків! А тепер прагну використати найменший шанс, щоб бути з тобою. Хоча б і в іншому світі.

Огнеслава прикусила губу.

— Вельфе, чому ти не віриш — я справді стала чаклункою.

— Ти хочеш сказати — торкалася потоку уповільненого часу? Звичайно, інакше б ти так довго не залишалася молодою.

— Я стала такою, як ти!

Він зітхнув і похитав головою:

— Ні, Огнасю. Невже Морельда не пояснила? Твій внутрішній час іде краплинками. Ти вже не орачка, але й не чаклунка.

— О Сонце! Ти хочеш сказати, що для мене смертельні не лише твої обійми, а й геть усіх людей?!

— Дивно, що Морельда про це не сказала.

— Мабуть, не встигла. Але натякала.

Огнеслава знову поскакала попереду, бо дорога вужчала, тепер доводилося їхати не поруч, а одне за одним.

Вони мчали так швидко, що за розмовою не помітили, як наблизилися до узгір’я. Степові простори змінилися пагорбами, місцевість давно вже стала нерівною, ледь помітна стежка — звивистою, обабіч неї все частіше з’являлися блискучо-зернисті валуни.

Нарешті опинились у глибокій ущелині. Попереду побачили Райдужну Браму — заборонене місце, про яке і орачі, і степовики твердо знали: під цим кам’яним мостом проходити не можна. Звідти не повертаються. І ніхто не знає — чому.

За два кроки від Брами Огнеслава зупинила коня, безтурботно спитала:

— Чому вона зветься Райдужною? Звичайнісіньке каміння.

— Мабуть, тому, що вигинається, наче веселка, — Вельф проїхав під камінною аркою першим.

Скелі нависали над проваллям з обох боків, стискаючи над головами вузьку смужку вечірнього неба. Попереду бриніла вода — за найближчим бескидом струменів потужний водоспад, іскрився, сяяв усіма барвами веселки, мінився у світлі, що падало з широкого отвору печери, яку ніхто не охороняв.

Огнеслава зраділа:

— Бачиш. Хтось-таки тут був — і повернувся.

Вельф лише глибоко зітхнув — як перед стрибком у холодну воду.

Вона зазирнула