Світлана Горбань - Якщо полюбиш прокляття

— Боїшся?

— Ще б пак! — усміхнувся — і відвів погляд, ніби соромлячись своєї веселості. — Я все життя боровся з його пророцтвами, відкрито демонстрував ненависть до нього. А тепер приповз на колінах.

— Приїхав верхи.

— Не це важливо.

— То вертайся назад.

— Хіба ти цього хочеш?

— Чого я хочу, ти добре знаєш.

Він спішився й тримав за вуздечку коня Огнеслави, доки вона не зістрибнула на нерівне каміння. Срібні ланцюжки, прикраси вуздечки, дрібно хитались і тихо дзвеніли.

Огнеслава схвильовано дивилась, як Вельф зчепив пальці рук у замок, і вони перестали тремтіти.

— Я кохаю тебе, — мовила з придихом.

— Саме тому я й наважуся постукати в цю браму, — відповів чаклун. Він вже зовсім заспокоївся й рішуче попрямував до дивно освітленої печери, у глибинах якої лискуче бовваніли білі металеві ворота.

— Зачекай, — сказала Огнеслава, — я хочу бути поруч.

22

Брама розчинилася.

Сама. Без жодного звуку й шелесту.

Тільки-но вони ступили на поріг, у залі спалахнуло яскраве біле світло. Світилися стіни — рівні, напівпрозорі — пронизували дивовижно чисте, як після грози, повітря. Замість меблів інтер’єр прикрашали кілька великих відполірованих каменів вишуканих сірих відтінків, що не привертали зайвої уваги.

Назустріч швидко йшов високий золотоволосий юнак у сріблястому одязі без жодної прикраси.

— Вітаю вас! — голос пролунав привітно й водночас дзвінко.

— Ми прийшли до Тровіка, — гордо сказала Огнеслава. Вельф зупинив її ледь помітним рухом:

— Це він.

Вона полегшено засміялась:

— Вибач! Я мала здогадатися, такий великий чарівник — та щоб не був вічно юним! Просто звикла уявляти тебе старезним дідуганом з довгою сивою бородою.

— Хочеш, щоб набув такого вигляду? Величного старця з урочистою ходою?

— Не треба, — Огнеслава похитала головою. — Молодим краще. Наймогутніший з чародіїв не повинен старіти ніколи.

— Ні, — м’яко заперечив Тровік, — я не чародій, я лише виконую волю Того, Хто над нами.

Він на мить глянув угору, і його гості теж мимовільно подивилися на високу світлу стелю печери. Але тільки на безтурботно-прекрасному обличчі Тровіка з'явилося відлуння Вічності. Наче побачив Всевишнього й одержав від Нього підтвердження своїх слів.

Вельф і Огнеслава перезирнулися, дівчина була в захваті, на обличчі чаклуна відбилося гірке розчарування.

Усі троє стояли під високим склепінням печери одне навпроти одного, мов на вершинах трикутника.

— Отже, ти вирішив нарешті скористався моєю допомогою… — почав юний Тровік.

Вельф зневажливо зблиснув очима:

— Ціна мені відома. Я готовий платити.

— Годі, — тихо зронила Огнеслава, — досі він ніколи нічого не просив за допомогу.

— Бо допомагав вам проти мене!

Тровік мовив дружелюбно:

— Якщо ми хочемо дійти згоди, забудьмо минуле. Ти хочеш бути з Огнеславою, а оскільки за теперішніх умов це неможливо, згоден перенестися в інше місце.

— А ти бажаєш, щоб я, відлітаючи, зрушив з місця плин часу в нашому зачарованому світ.

Тровік кивнув і звернувся до Огнеслави:

— Ти усвідомлюєш, що на вас чекає?

— Смерть, — відповіла вона серйозно, — тільки мене дивує, чому, обнявши Вельфа, я маю померти: він же звичайний чоловік. Морельда навчила мене жити в уповільненому часі. Я нічим не відрізняюся від авіларців. Хіба що кольором волосся та очей.

— Не віриш пророцтвам?

— Вірю. Але не розумію. Як часове поле може замкнутися мертвим колом? І чому?

— Це прокляття Тровіка, — похмуро мовив Вельф.

— Ні, прокляття наклали на себе самі авіларці, разом з нічними духами. А це лише спосіб зняти його вашими ж руками. Я тільки допоможу, а потім доправлю вас в інше місце. У інший світ та інший час. Чи знаєте, що буде там?

— Нове життя, — Огнеслава трималася напрочуд упевнено й дивилася на чоловіків досить зверхньо.

— В іншому тілі. Чужому. Для більшості людей вживлення в свідомість ще однієї істоти — божевілля. Ті, в кого ввійдете ви, — вкрай нещасливі створіння і не мають власної сили щось змінити в своєму житті. Навряд чи вам вдасться зберегти там чаклунські навички. Насправді це будете вже не ви — переселення душ неможливе — це буде лише ваша пам'ять, тонесенький зліпок знань та досвіду, який із часом розчиниться в душі іншої особи. Станете звичайними людьми, а ви до цього не звикли. А найгірше в тому, що ви житимете в місті, де за день бачитимете людей стільки, скільки тут за все життя. Ви матимете інші імена і зовнішність. Я не можу обіцяти, що ви зустрінетесь і впізнаєте одне одного.

Огнеслава запитально подивилась на Вельфа.

— Іншого виходу немає. Це єдина можливість, — відказав чаклун м’яко. — Спробуємо домовитися. Місто — це величезне поселення. Там життя зовсім не таке, як у нас? — звернувся він до Тровіка.

— Зовсім, — хитнув той головою.

— Проте є щось, що нагадує наше?

— Є місця людні й не дуже.

— А яких менше?

— Велелюдних.

— Отже, Огнасю, я намагатимуся бувати в людних місцях. А одяг? Я можу обрати… якийсь колір, наприклад, щоб одразу впадати в око?

— Там не віддають перевагу чомусь одному і стиль одягу весь час змінюється. — Печальне співчуття забриніло в голосі Тровіка.

— То ради немає?

— Є надія.

— Мені досить і цього, Вельфе, — Огнеслава труснула головою, і руді кучері весело зблиснули в променях білого світла.

— Гаразд. Почнемо? — Вельф став ще серйознішим, урочисто розстебнув фібулу, зняв із плечей плащ і поклав на відполірований камінь. — Де сісти? Наскільки я розумію, на ногах мені не втриматись.

Тровік не зробив ані найменшого руху, проте стіна розсунулась двома стулками — за нею відкрилося невелике напівтемне приміщення, посеред якого стояло сіре крісло з високою спинкою. Першим ступив туди Тровік, відразу за ним пішов Вельф, а потім, трохи повагавшись, — Огнеслава. У переливах багряного світла її волосся здавалося вишневим, а обличчя — старшим і мудрішим.

Вельф зняв з себе всі прикраси: пояс, широкі браслети — і склав на білій шестигранній поверхні маленького столика. Розстібнув комір сорочки. Меланхолійно, але рішуче закотив рукави, майже до ліктів оголивши дуже білі руки.

— Ти добре знаєш, що робити, — прокоментував його дії Тровік.

— Ретельно вивчив твоє пророцтво, у ньому описано все до дрібничок. Я мав досить часу для цього, — він зручно вмостився в кріслі, мов для відпочинку.

— Незрінянна Огнеславо, подай, будь ласка, келих із шафи позад тебе, — звернувся Тровік до дівчини, яка скромно стояла осторонь.

Вона взяла високу чашу, повну криваво-червоного напою, простягла Тровікові. Той усміхнувся:

— Не мені.

Вельф привстав і обережно взяв келих.

— З твоїх рук я випив би й отруту, — мовив, дивлячись в її очі.

Огнеслава опустила вії, у тьмяному світлі вони здавалися чорними.