Світлана Горбань - Якщо полюбиш прокляття

та звичним було тільки «великий». На ходу розгорнула й почала читати із середини. Туфельки на високих каблучках вели звичним маршрутом, а в голові звивалося, спліталося мереживо химерних рядків:

У спразі гину біля водограю,

Зубами біля вогнища січу,

Чужинцем в рідному краю блукаю,

Німую криком, мовчки я кричу…[4]

Не помітила, як ноги мимохіть перемістили її з тротуару на дорогу, напереріз легковому автомобілю, що мчав просто на неї.

Той кращий друг мені, хто запевняє,

Що в голоді я ситий досхочу,

Що білий лебідь вороном чорніє,

Що ворог мій мені на користь діє…

Завищали гальма. Той, хто сидів за кермом, зробив справжнє диво: так швидко зупинити машину на мокрому асфальті було просто неможливо.

Автомобіль ударив-таки в бік, хоч і не дуже сильно, руду жінку в зеленому плащі. Вона впала на одну руку, другою міцно тримала темно-червону книжечку.

Фонтан діамантових краплин, розбризканих колесами, ще не встиг торкнутися землі, а водій уже вискочив й опинився поруч, допомагаючи підвестися.

— Ви живі? Слава Богу! — і вже спокійніше докорив: — Хіба можна так вискакувати на червоне світло? Не дивлячись? Література понад життя? — нахилився, щоб допомогти їй обтруситись — і завмер.

Він дуже змінився, постарів. Чорна шкіряна куртка та джинси зробили його постать звичайною й типовою. На засмаглому обличчі — легенька сіточка мілких зморщок, у темному, коротко підстриженому волоссі — срібні нитки сивини. І світло-карі очі. Але вона впізнала б їх погляд і в тисячному натовпі — так він дивився тоді, коли тричі об’їжджав її в степу.

Мовчки стояли, дивилися одне на одного й не рухались.

А поруч скреготіли гальма — ззаду не могли проїхати, а зустрічні зупинялись, аби з’ясувати, що сталося.

Вони стояли, оточені машинами. Якийсь нетерплячий водій почав сигналити. Уїдливо дзвенів трамвай.

Юлій спитав ледь чутно:

— Ти не побоїшся спробувати ще раз?

Софія кинулася в його обійми й задихнулась, відчувши ці пальці на своїх плечах. Тепер він був набагато вищим, і їй ніяк не вдавалося дотягтися до його губ.

Несподіваний вітер наповнив міське повітря пахощами степових трав, з денного неба посипалися різнобарвні зірки, але це помітили тільки двоє.

— Ці круті виробляють на дорогах, що хочуть! — голосно коментувала пригоду енергійна бабуся, рум’яніша за свій яскраво-рожевий берет. — Правила не для них! Порушать — і відкупляться!

Життєрадісний кругловидий вусань звісився з високої кабіни КамАЗу та хляпнув по обтягнутій чорною шкірянкою спині:

— Вітаю, колего! Тільки весілля раджу справляти не на проїжджій частині!

Але винуватець ДТП лише здивовано повернув у його бік притрушене зоряним пилом обличчя і ще міцніше пригорнув до себе руду жінку в зеленому плащі.

На перехресті Пушкінської та Гіршмана скупчилася величезна кількість машин.

З кабіни КамАЗу голосно лунала пісня:

Смерть подолає єдиний закон —

Вічна любов моя,

Вічна любов…[5]

Веселий водій пальцями барабанив по керму в такт мелодії, його не цікавило, який-такий індійський поет і в якому столітті написав слова. Міркував, що застряг надовго. Цей затор загрожував перетворитися на чималенький корок… Не біда, хай там, у магазині, почекають на свою «Мівіну», якою завантажили повний кузов, не горить. Він по-доброму заздрив цим двом, що так виклично обнімалися серед дороги.

Сонце, нарешті, повністю вислизнуло з-за хмар, і мокрі вулиці святково засяяли для всіх мешканців великого міста. Над входом у метро повітря прикрасила скромна половинка райдуги.

Була приблизно четверта пополудні.

Рання осінь.

Початок ХХІ століття.

Примечания

1

Р. Тагор, переклад О. Ксенофонтова.

2

Ірина Жиленко. Любов // Вітчизна, 1992, № 9, с. 98.

3

Ірина Жиленко. Любов // Вітчизна, 1992, № 9.

4

Франсуа Війон. Балада… Переклад Л. Первомайського.

5

Р. Тагор. Переклад О. Ксенофонтова.