Світлана Горбань - Якщо полюбиш прокляття

ніколи не ораний степ. Що тепер там? Пустка? Пустеля? Спалена, розвіяна вітрами?

Що це ти, золотко? Неначе занепадаєш духом?

Згорнула й сховала журнал. Надворі шумів дощ. Якщо він зараз у місті, то також чує цей лагідний шурхіт.

З-за стійки полинула знайома мелодія, звивиста й ніжна. У немолодої повненької барменші чудовий смак. Усміхнулась і помітила, що офіцер за сусіднім столиком вирішив, що ця усмішка призначалася йому, — і зніяковів.

Світським тоном звернулася до нього:

— Не схоже, щоб цей дощ скоро вщухнув. Ви, часом, не слухали прогнозу?

— Я? — він не одразу зметикував. — Ні, не чув.

Якийсь час посидів нерухомо, дивлячись на неї, і пересів за її столик. Однією рукою переніс і свою порожню чашечку. Cказав просто:

— Я давно йду за вами.

— Я помітила.

— І що подумали?

— Що привернула вашу увагу.

Пом’якшені жовтогарячим світлом мужні риси його обличчя здавалися дуже симпатичними. Красиві карі очі — відверто захоплені й ніжно-печальні.

— Чомусь ви здалися мені жінкою з іншого світу.

О!

— Я і є з іншого світу, — зробила довгу-довгу паузу. Вираз його захоплених очей не змінився, і Софія додала, зітхнувши: — З маленького райцентру на Полтавщині.

— Інший світ? — у нього чудова білозуба усмішка.

— Звичайно. Інші погляди, мораль, звичаї. Навіть мова — інша.

— І де вони кращі?

— Як на чий смак. Мені більше подобається там.

— Яким же вітром вас занесло до Харкова?

— Примха долі.

— А мене направили сюди до військової академії. Другий місяць тут — і ніяк не звикну.

Софія зиркнула на його погони: досить великі зірочки. На військовій ієрархії вона не розумілась, але, схоже, чин немаленький, а надто — для такого віку. Він перехопив цей погляд і знову сонячно всміхнувся:

— Майже полковник. Молодий і неодружений.

— Ви знахідка для самотньої жінки.

— Навіщо ж стільки іронії?

— Це чистісінька правда.

— І ви підете за мене заміж?

На якусь мить Софія розгубилась, потім весело засміялася.

Він посмутнішав:

— Я не жартую.

— Та ви навіть не знаєте, як мене звати!

— Як вас звати?

— Навіщо це вам?

— Ви знову сміятиметесь, але я думаю, що, мабуть, не зможу без вас жити.

Софія відчула, що ноги у вологих туфлях трохи змерзли, і пішла до барної стійки — взяти ще чашечку кави. Чомусь сподівалась: коли повернеться, за столиком вже нікого не буде.

Але він сидів на тому ж місці й уважно розглядав простеньку філіжаночку, тримаючи за тендітну ручку двома пальцями. Міцними, звиклими до важкої роботи.

— Чому ви не попросили мене? — підняв на неї скорботні карі очі з довгими чорними віями.

— Я повинна у вас щось просити?

— Вибачте, я мусив сам здогадатись.

Вона підперла голову рукою, сперлася ліктем на стіл:

— Ми нічого не винні одне одному. Просто ховаємось від дощу під одним дахом. Тимчасово. Ви прийняли мене за іншу жінку, мені на якусь мить здалося, що ви — той, кого шукаю я. Але ми вийдемо звідси — і розійдемось назавжди. От і все.

— Хіба? Я відчуваю, що ви — жінка, яка може за одну мить змінити все життя людини.

— Невже?

— Не смійтеся. Це помітно, у вас магічні іскристі очі.

— Тримайтеся від таких подалі. Я приношу тільки нещастя.

— Схоже, досі більше завдавали прикрощів вам.

Усміхнулась загадково:

— Сьогодні не найкращий день у моєму житті.

Софія потроху відсьорбувала каву, а він мовчав. Нарешті рішуче поклав руки на пластмасовий столик:

— Що ви прочитали в тому журналі? Обличчя було таке, наче побачили привида.

— Я побачила привида.

— Справді?

— Це важко пояснити. Існують люди, чия доля запрограмована за тисячі років до їхнього народження.

— І ви — з таких?

Вона зітхнула й усміхнулась одночасно.

— Одному чоловікові я вже змінила і, схоже, скалічила життя. Досить.

— Інакше кажучи: відчепись.

— Я розумію, — відсунула чашечку й поклала долоню на його руку. — Просто так ви не одчепитесь.

Він з надією подивився їй в очі. Погляди зустрілися — й завмерли.

Боже, навіщо? Вона ж обрала Світло — назавжди! Останнім часом ніколи не використовувала штук, яким навчилася колись від Морельди. Чому ж сьогодні настрій спонукав до майже забутих дій?

Якусь мить Софія вагалась — і закінчила таки навіювання.

Через півхвилини різко відкинула голову назад, затулила обличчя руками.

— Вам недобре?

Повільно опустила руки:

— Ні, все гаразд. А з вами?

Чорнявий офіцер задумався, намагаючись щось пригадати:

— Дивний сьогодні день… Я нібито не сюди збирався.

— Це дощ. Він руйнує наші плани.

— Дощ? Так… До речі, він, схоже, перестав.

— Так.

— Час іти, — усміхнувся, підвівся. — Дякую за приємне товариство.

Вона лише злегка нахилила голову. І довго дивилася вслід згаслими очима.

Дощ і справді скінчився, вітер швидко відганяв з клаптиків неба, що виднілися між дахами, клубочінь сірих хмар, наполоханих, порваних. Мокре жовте листя прикрашало асфальт веселими аплікаціями. Поодинокі несміливі промінчики вже підсвічували останні блискучі краплини, що розчинялись у повітрі водяним порохом. Виходили зі схованок зраділі перехожі, а колеса машин вичавлювали з калюж низенькі дзюркотливі фонтанчики.

Софія була збентежена й незадоволена собою.

Стало страшно, що необов’язкове й непотрібне чаклунство зробить неможливим те єдине диво, на яке вона чекала все життя. Чекала і сподівалась. Невже все марно?

Згадала, що неподалік колись бачила красивий старовинний храм, і звернула в бічну вуличку. Швидко проминула два безлюдні перехрестя й на сходах готичного собору зіткнулася з високим худорлявим священиком. Саме такого й хотіла зустріти.

— Отче, я хочу покаятись! Негайно!

Співчутливо усміхнувся:

— Це так терміново?

— Так! Я відчуваю, що — так!

Його уста усміхались, але очі палали бентежним сірим вогнем.

— Ви хрещені? Католичка? — він казав з ледь помітним акцентом, і Софії сподобалась ця ознака обнадійливої нетутешності.

— Мати казала, що хрещена. Вона православна. Для вас це має значення?

— Це має значення для вас.

— Для мене важливе тільки одне: щоб ви повірили й не вважали мене божевільною.

Він подивився серйозно й уважно:

— Я вас вислухаю.

Вони зайшли до собору, присіли збоку на лавочці. Софія й сама здивувалась, як змогла так коротко, кількома фразами розповісти про себе найголовніше. Він не перебивав і не дивувався. Тільки тер скроню довгими пальцями лівої руки. І сказав лише: «Сподівайтесь на Бога», — але вона вилетіла, як на крилах, у вологе після дощу місто. Велелюдне і прекрасне.

Сподівалась.

І відчувала близькість дива.

Сьогодні вперше відчула його можливість так виразно.

Щось насувалося з усіх боків.

Витягла з сумки, що висіла на довгому ремінці через плече, тоненьку книжечку в твердій бордовій обкладинці. Франсуа Війон, «Великий тестамент» — з чотирьох слів знайомим