Світлана Горбань - Якщо полюбиш прокляття

них мчав вершник. Увесь у чорному, на вороному коні. Він, ніби лезом меча розділив натовп навпіл. Люди кинулись врозтіч, даючи йому дорогу.

Вельф просто з коня стрибнув на палаючий хмиз, вмить розв’язав мотузки й разом з Огнеславою стрибнув униз — вогонь за їхніми спинами піднявся ревучою стіною. Натовп кинувся навтьоки.

Коріель зблід, побачивши, як Вельф став на одне коліно й загасив тліючий поділ Огнеславиної сорочки, різко б’ючи по ньому правицею в чорній шкіряній рукавичці. Юний чаклун замислено спостерігав за його рухами, потому рвучко випростав руку в бік вогнища — полум’я враз згасло, ніби його запалили водою, залишився лише попіл.

— Нарешті здогадався, — весело промовив, підводячись, Вельф. — Братимеш викуп за свою полонянку?

Коріель зміряв поглядом Огнеславу, потому — й самого Вельфа:

— Твої рукавички, — легенько торкнув коліном коня за бік — жеребець повагом рушив уперед.

Повернувши правицю долонею догори, Вельф подивився на пропалені у пальчатці дірки, обережно здер її, потім з лівої руки зняв цілу й обидві подав Коріелю, що якраз наблизився до нього. Хлопець, навіть не глянувши, кинув їх позад себе. Сидячи верхи, Коріель темним птахом нависнув над невисоким чаклуном, а той, не зважаючи на нього, спокійною ходою попрямував до свого коня.

— Щось я не доберу, Вельфе, — дзвінко, лунко, на всю околицю окликнула його Огнеслава всім зрозумілою мовою орачів, — я тепер твоя наречена чи бранка?

Він засміявся, повертаючись на підборах, із викликом оглянув її. Усю, з ніг до голови. Зняв з рук зав’язаний Коріелем пасок.

— А ти як гадаєш, прекрасна Огнеславо? — підкреслено поштиво спитав авіларською.

— Гадаю, трясовина вже позаду… — відповіла й вона мовою чаклунів.

— …а попереду — прірва, — закінчив Вельф, зачаровано дивлячись їй у вічі.

— Байдуже, — Огнеслава трусонула головою, і її волосся ожило, заструменіло на плечах новим багаттям.

— А прокляття? — Чаклун ступив крок убік від неї.

Вона виклично випросталась:

— Що мені до того, якщо я хочу бути з тобою — зараз. І завжди. Мені однаково — можливо це чи ні.

Лице Вельфа разюче змінилося — немов злізла з нього шкаралупа відчуженості, і під нею з’явилося обличчя митця в нестримному злеті творчості.

— Там, де ти, неможливе стає неминучим, — мовив стиха, неначе обережно розсуваючи непотрібну завісу між ними — і в повітрі завирувало, замерехтіло яскраве сонце, вивільнене нарешті з-за хмар.

Наче з іншого, темного світу, прозвучав напружений голос Коріеля:

— То ти… вирішив померти?!

Вельф відповів ніби жартома:

— Схоже, я ніколи не мав вибору. Тровік усе спланував за тисячу років до мого народження.

— І ти так ганебно здасися?

— Хіба хтось з авіларців коли-небудь хвалився щасливим завершенням хоч однієї справи? Бажаю тобі стати першим.

Коріель якось розгублено і сердито зиркнув на Огнеславу. На її лиці не залишилося й сліду від утоми: обличчя пашіло, зеленющі очі світилися. Дівчина обдарувала Коріеля щасливою усмішкою, а він глузливо запитав у Вельфа:

— Огнася здається тобі таким скарбом, що ти за її обійми готовий заплатити життям?

Чаклун поблажливо всміхнувся:

— Останнім часом ти забагато спілкувався зі степовиками, це у них на все чітко визначені ціни, — перезирнувся з Огнеславою й додав: — Твоя витівка примусила мене нарешті діяти. Дякую, мудрий Коріелю.

— І з вдячності ти хочеш кинути мене просто неба?

— Без даху над головою ти не залишишся, — співуче проказала усміхнена Огнеслава. — І не пропадеш. Тільки подбай про сестру, будь ласка.

— Дістанься до неї якомога швидше, — додав Вельф. — До ночі ми доберемося до Тровікової печери. Думаю, землетрус станеться десь на світанку — встигнеш попередити Віланду, щоб залишила замок.

Страшний підтекст цієї розмови усвідомлювали тільки троє, що говорили між собою мовою вже не існуючої країни Авілар. Коріель зверхньо оглянув принишклих степовиків і своїх мовчазних прислужників — усіх тих, хто не розумів, що відбувається. Погордлива посмішка пробігла по тонких устах.

— Гаразд, я поїду. Але й у вас попереду неблизький шлях. Прекрасна Огнеславо, я віддам тобі твого коня, але ти мусиш одягнутися так, як буде завгодно мені.

Вона лише нахилила голову, і Коріель кивнув пальцем хлопцеві, той миттєво підвів вороного, зачекав, доки дівчина сіла верхи, злегка опершись на Вельфову руку, — і розмашистим рухом накинув на її плечі свого просторого плаща. За мить зірвав: задоволена собою Огнеслава була вже в чорній чарівній сукні.

— У красивому помирати приємніше, — мовив юнак-чародій глузливо, але вона не образилась і, усміхаючись, розкуйовдила обома руками своє й без того пишне волосся:

— Помру я в обіймах коханого…

Вельф різко скочив на коня й пришпорив його.

Вже звіддалік озирнувся й кивнув, піймавши очима погляд Коріеля.

Огнеслава засміялась і помчала слідом за Вельфом. Глухий стукіт копит швидко стих між густими травами.

Молодий чаклун провів поглядом пару вершників й велично звернувся до степовиків:

— Ви старанно збирали хмиз для багаття, я віддячу за це — візьму вас усіх під свій захист. Поїдете разом з моїми слугами… Якщо схочете. Коли ж волієте стати рабами Гайнелія — не боронитиму. Але визначитися маєте, допоки горітиме вогнище, — нахилився з сідла й підняв рукавички Вельфа — одна з них була пропалена — жбурнув на недогорілу купу сушняку — звідти враз полетіли іскри.

Люди в натовпі лише переглядались. Безпорадно читали на обличчях одне в одного свій вирок. Подальша доля жахала невідворотністю.

21

Вельф усміхався.

Мружився в рожевуватих променях призахідного сонця, і обличчя здавалося рожевим, а не блідим.

— Зізнайся, — лагідно мовила Огнеслава, — ти ж увесь час кохав мене?

Він похитав головою й зітхнув:

— Ні. Часом навіть ненавидів.

— Шкода, що ти не вмієш брехати.

— Правда красивіша від будь-якої олжі. Коли побачив тебе в полі, ти була — мов свіжий вітер, сонячний промінчик… і весела — як райдуга… А потім — полізла у темряву… Уявляю, як воно відбувалося. Ти прибігла до Морельди, розповіла про нашу зустріч. Та зраділа: є кому виконувати пророцтва. Потому вирішила, що Вельф ніколи не схилить колін перед дикункою, тому треба навчити тебе магії. Поспіхом дечого і справді навчила. Аби вистачило для урочистої зустрічі. Я вгадав?

— Усе майже так і було. Але я відпочатку хотіла тільки одного — бути вартою твого кохання. Хто ж міг передбачити, що ти так розлютишся?

— Магічна сукня красива, але чорна, вночі не буває райдуги. Ти згасла, тільки вітер залишився… в шелестінні волосся. Щоправда, я шаленів і від згадки про нього.

Огнеслава опустила довгі шовкові вії, потім глянула на нього потемнілими очима:

— Ми з Морельдою припустилися страшної помилки: я не повинна