Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Натаніелеві й самому хотілося звідси піти. Та щойно він рушив до дверей, як молодик в окулярах підняв руку.

— Бачу, язичок у тебе гострий, — зауважив він. — І старших ти не боїшся.

Натаніель промовчав.

— Може, тобі не здається, що ми не тільки старші, а й кращі?

Він промовив це байдуже, та в голосі його чітко пролунали різкі нотки. Натаніель зрозумів: сам він тут ні до чого, просто молодик таким чином намагається допекти його наставника. Він відчував, що мусить відповісти, проте це запитання так його спантеличило, що хлопець просто не розумів, що тут можна сказати.

Молодик по-своєму витлумачив його мовчання.

— Він, напевно, вважає, що ми не гідні розмовляти з ним! — мовив він до колег і всміхнувся.

Слизький пирхнув зі сміху, затуливши рота долонею, а сивий скрушно хитнув головою:

—Те—те—те...

— Іди собі, хлопчику, — повторив Натаніелів наставник.

— Зачекайте—но, Андервуде, — промовив з усмішкою молодик. — Спочатку погляньмо, чого ви навчили цього шмаркача. Ото буде потіха! Ходи-но сюди, хлопче.

Натаніель поглянув на наставника, однак той відвернувся. Хлопчина поволі й неохоче поплентався назад. Молодик бундючно ляснув пальцями й заходився сипати запитаннями:

— Скільки класифікованих типів духів відомо нині?

— Тринадцять тисяч сорок шість, сер, — без жодної зупинки відповів Натаніель.

— А некласифікованих?

— Петроній пише про сорок п’ять тисяч, а Дзаваттіні — про сорок вісім тисяч, сер.

— В якому вигляді з’являються демони карфагенської підгрупи?

— Заплаканих немовлят, сер. Або самого чарівника за його юних літ.

— Що треба зробити, щоб не випустити такого демона?

— Змусити його випити діжку ослячого молока.

— Гм—м... Яких запобіжних заходів треба вжити перед викликом василіска?

— Надягти дзеркальні окуляри, сер. І поставити дзеркала з боків пентакля, щоб василіск міг дивитись лише туди, де буде написано наказ.

До Натаніеля повернулася впевненість. Усі ці прості речі він вивчив уже давно; до того ж, його тішило, що його правильні відповіді просто—таки сердять чарівника. Слизький припинив хихотіти, а сивий, що слухав хлопця, схиливши голову набік, навіть зо два рази кивнув і буркнув щось схвальне. Наставник гордовито всміхався. «Це не твоя заслуга, — розлючено думав Натаніель. —Ти нічого не навчив мене. Все це я прочитав сам!»

Навала запитань несподівано вщухла. Молодик, здається, замислився.

— Гаразд, — сказав він нарешті. Тепер молодик говорив пихато й повільно. — Назви мені Шість Слів Управління. Будь-якою мовою.

Артур Андервуд спробував заперечити:

— Саймоне, це нечесно! Він ще не може цього знати!

Однак тієї самої миті заговорив і Натаніель, що вже встиг погортати окремі книжки з наставникової шафи:

— Арраге, Mane, Ausculta, Se Dede, Pare, Redi: З’явися, Залитися, Слухай, Корися, Виконуй, Повернися.

Закінчивши, він переможно глянув в очі молодикові.

Слухачі схвально загомоніли. Наставник уже не ховав усмішки, слизький підняв брови, а сивий насмішкувато скривив вуста й ледь чутно прошепотів: «Браво!» Проте молодик лише стенув плечима, ніби все це була дурниця. Він дивився так бундючно, що Натаніелеві гордощі змінилися лютим гнівом.

—Тепер, мабуть, вимоги вже не ті, — сказав він, дістаючи з кишені носовичка й стираючи з рукава уявну пляму, — якщо відсталого учня хвалять за те, що ми всотували ще з материнським молоком.

— Ви просто не любите програвати, — відповів Натаніель.

На мить запанувала мовчанка. Потім молодик щось гавкнув, і Натаніель відчув, як на його плечі лягло щось маленьке й важке. Невидимі руки вчепилися хлопцеві у волосся й смикнули з такою дикою силою, що його обличчя запрокинулося до стелі, й він скрикнув з болю. Натаніель спробував підняти руки, та виявив, що їх щось міцно притиснуло до боків; його тіло ніби обкрутив якийсь велетенський язик. Він не бачив нічого, крім стелі; чиїсь тоненькі пальці полоскотали його незахищене горло. Переляканий Натаніель покликав наставника.

Хтось підійшов до нього — але не наставник, а той самий молодик.

— Зухвалий бешкетнику, — тихо промовив він. — Що ти тепер робитимеш? Зможеш сам звільнитися? Ні. Дивовижна річ, еге ж? Ти безпорадний. Ти вивчив кілька слів, а сам ні до чого не здібний. Це, сподіваюсь, навчить тебе, що не варто зачіпатись, коли не можеш оборонитись. А тепер — забирайся з моїх очей.

Хтось захихотів просто над Натаніелевим вухом і, боляче відштовхнувшись, злетів з його плечей. Тієї ж миті хлопець відчув, що його руки вільні. Голова похилилася, з очей линули сльози. Сльози текли від болю — його надто сильно смикнули за волосся, — та Натаніель боявся, що їх приймуть за рюмсання боягуза. Він хутко витер рукавом обличчя.

У кімнаті було тихо. Всі чарівники припинили розмовляти й дивилися на хлопця. Натаніель поглянув на свого наставника, мовчки благаючи підтримки чи допомоги, та очі Артура Андервуда палали гнівом — і цей гнів, схоже, був спрямований на учня. Хлопець відповів наставникові таким самим поглядом, тоді обернувся, перетнув кімнату — чарівники без жодного слова розступилися перед ним — і вийшов.

І обережно, тихенько зачинив за собою двері.

Блідий і байдужий, він подався вгору сходами.

Дорогою йому зустрілася пані Андервуд, що саме спускалася вниз.

— Ну, любий? — поцікавилася вона. — Показав себе? Чи щось негаразд?

Натаніель від сорому й горя не міг дивитись їй в очі. Він хотів мовчки пройти повз вітальню, та в останню мить зупинився.

— Усе гаразд, — відповів він. — Скажіть, будь ласка, чи не знаєте ви, що це за чарівник — в окулярах і з такими великими, білими зубами?

Пані Андервуд замислилась:

— Це, напевно, Саймон Лавлейс, Заступник міністра торгівлі. Зуби в нього справді чудові, еге ж? Кажуть, ніби він — справжня зірка на сході. Ти з ним познайомився?

—Так, познайомився.

«.. .Ти ні до чого не здібний...»

— З тобою справді все гаразд? Ти такий блідий!

— Дякую,