Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Кілька хвилин вони мовчки працювали над малюнками. Кіт на мурі ліниво проганяв осу, що кружляла над ним. Нарешті Натаніель обірвав мовчанку.

— Панно Лютієнс, а ви не хочете стати чарівницею? — тихенько запитав він.

Учителька сухо засміялася.

— Я не маю такого привілею, — відповіла вона. — Ні. Я просто вчителька малювання — й щаслива з того.

Натаніель спробував завести розмову по—іншому:

— А що робите, коли ви не тут? Тобто... не на моїх уроках?

— Звичайно ж, навчаю інших учнів. Що мені, по—твоєму, йти додому й там нудитись? Пан Андервуд платить мені не так багато, щоб я нудилася. Я мушу працювати.

— Он як...

Натаніелеві ніколи не спадало на думку, що панна Лютієнс може мати інших учнів. Від цієї новини в нього боляче тьохнуло серце.

Панна Лютієнс, напевно, відчула це. Трохи помовчавши, вона додала вже лагідніше:

— Будь—що, Натаніелю, я з нетерпінням чекаю наших уроків. Це найкращий момент за увесь мій робочий тиждень. Із тобою цікаво, хоч ти надто нетерплячий і думаєш, ніби знаєш усе. Вище голову! Ану, покажи мені, як у тебе вийшов каштан.

Кілька хвилин вони обговорювали всілякі художні тонкощі і їхня розмова повернулась у звичне мирне річище. Та вже невдовзі урок перервала несподівана поява схвильованої пані Андервуд.

— Натаніелю! — вигукнула вона. — Ось де ти!

Панна Лютієнс і Натаніель шанобливо підхопилися з лавочки.

— Я всюди шукала тебе, хлопчику, — засапано промовила пані Андервуд. — Я думала, ви в робочій кімнаті...

— Пробачте, пані Андервуд, — почала панна Лютієнс. — Нині такий чудовий день...

— Нічого, нічого. Все гаразд! Просто чоловік звелів негайно покликати Натаніеля. У нього зараз гості — він хоче показати їм свого учня.

— Ось бачиш, — тихо сказала панна Лютієнс, поки вони хутко прямували додому. — Пан Андервуд зовсім не зневажає тебе. Якщо він вирішив познайомити тебе з іншими чарівниками, то він дуже задоволений тобою. Він хоче тобою похвалитися!

Натаніель кволо всміхнувся, та не відповів нічого. Думка про зустріч з іншими чарівниками неабияк його збентежила. Всі ці роки йому ніколи не дозволяли потрапляти на очі колегам наставника, які часом з’являлися в домі. Його завжди випроваджували на горище чи висилали з учителем кудись нагору, геть з очей. Нинішня несподіванка була якщо не моторошна, то принаймні бентежна й нова. Хлопець уявив кімнату, повну високих, замислених могутніх людей, які дивляться на нього поверх сивих борід і шовкових плащів, У нього затремтіли коліна.

— Вони у вітальні, — сказала пані Андервуд, завівши Натаніеля до кухні. — Ану, я подивлюся на тебе... — намочивши пальця, вона хутенько стерла з хлопцевої скроні смугу від грифеля. — Цілком пристойний вигляд. Гаразд, іди.

Натаніель угадав: у кімнаті справді було повно людей. Там панувала спека — від скупчення тіл, запаху чаю та спроб завести світську розмову. Проте щойно він зачинив за собою двері й ступив до єдиного вільного місця біля різьбленого комоду, уявна велична картина товариства могутніх людей розвіялася без сліду.

Тут він не вгадав анітрохи.

Жодного плаща у вітальні не було. Стриміли, щоправда, кілька борід, та всім їм було далеко до бороди наставника. Чоловіки були вбрані здебільшого в темні костюми з так само темними краватками; лише дехто дозволяв собі якийсь виразний штрих — скажімо, сірий жилет або носовичок у нагрудній кишені. Всі були взуті в чорні блискучі черевики. Натаніелеві здалося, що він потрапив на вечірку трунарів. Ніхто не скидався на Ґледстона ні силою, ні поведінкою. Дехто був низенький, дехто — старий і роздратований, і до того ж майже всі були гладкі й незграбні. Вони захоплено розмовляли, сьорбали чай, гризли печиво, й ніхто не говорив так гучно, щоб перекрити загальний гомін.

Натаніель був украй розчарований. Засунувши руки в кишені, він глибоко зітхнув.

Його наставник поволі пробирався крізь натовп, тиснучи гостям руки й раз по раз тихенько регочучи — саме тоді, коли хтось намагався жартувати. Помітивши Натаніеля, він порухом покликав його до себе. Хлопець підійшов, протиснувшись між тацею з чаєм і чиїмось огрядним черевом.

— Ось і хлопчик, — буркнув чарівник, незграбно ляснувши Натаніеля по плечу. Троє чоловіків поглянули на нього. Один був літній, сивий, з червоним і зморшкуватим, мов перезрілий помідор, обличчям. Другий — середнього віку добродій з одутлим лицем та водянистими очима; шкіра його здавалася холодною та слизькою, наче в риби на прилавку. Третій був молодший і гарніший, із зачесаним назад волоссям, круглими окулярами й сліпучо—білими зубами, схожими на пластини ксилофону. Натаніель мовчки вирячився на них.

— Не дуже вражає, — мовив слизький. Він пирхнув і щось ковтнув.

— Він повільно вчиться, — відповів Натаніелів наставник, досі ляскаючи хлопця по плечу. Зрозуміло було, що пан Андервуд почувається ні в сих ні в тих.

— Ледар, значить? — перепитав сивий. Він говорив з таким акцентом, що Натаніель ледве розбирав його слова. — З хлопцями таке трапляється. Треба бути наполегливим.

—А ви його б’єте? — запитав слизький.

— Нечасто.

— Дарма. Це стимулює пам’ять.

— Скільки тобі років, хлопчику? — запитав молодик.

— Десять, сер, — чемно відповів Натаніель. — У листопаді буде одинад...

— Ще два роки до того, як вам буде з нього хоч якась користь, Андервуде, — молодик поводився так, ніби Натаніеля тут зовсім не було. — І обходиться він вам, гадаю, недешево?

— Тобто його утримання? Звичайно.

— Ще й жере, напевно, як той тхір.

— Ненажера, значить? — кивнув з жалем сивий. — З хлопцями таке трапляється.

Натаніель ледве стримував гнів.

— Я не ненажера, сер, — заперечив він якнайчемнішим голосом.

Сивий ковзнув по ньому поглядом і тут-таки відвернувся, ніби нічого й не почув. Проте наставник досить боляче ляснув Натаніеля по плечу.

— Гаразд, хлопчику. Йди роби уроки, — сказав він.