Жоель Діккер - Книга Балтиморів

говорив тихенько, щоб часом не почув хтось із батьків.

— Вуді, у тебе все гаразд? Прийом.

— Усе добре, Гіллелю. Прийом.

— Сьогодні приходив Кровфорд. Прийом.

— А що він хотів? Прийом.

— Тебе шукав. Прийом.

— Що ти йому сказав? Прийом.

— Що ти подався до Юти. Прийом.

— Добре зробив. Дякую. Прийом.

— Нема за що, друже.

Три дні ховався Вуді в тій прибудові. На четвертий він вийшов звідти вранці й заховався в кущах на вулиці, щоб дочекатися Гіллеля і провести його до школи.

— Ти що, здурів! — вигукнув Гіллель, угледівши його. — Тебе відразу впіймають.

— Я вже задихаюся в тій клятій прибудові. Хочу бодай ноги розім’яти. Та боюся, що коли той Кнур не побачить мене біля школи, то знову тебе катуватиме.

Вуді відпровадив Гіллеля на шкільне подвір’я, затесавшись у юрму школярів. Але того ранку директор помітив, що серед учнів вештається якийсь хлопчина, якого він досі не бачив і який не навчається в його школі. Вмить згадав він про пошуковий лист, якого отримав напередодні, й зателефонував до поліції.

За хвилю до школи підкотив поліційний патруль. Вуді помітив його і хотів було втекти, та наштовхнувся на Геннінґса.

— Перепрошую, хлопчино, ти хто такий? — міцно вхопивши його за руку, запитав директор.

— Вуді, тікай! — вигукнув Гіллель. — Тікай хутчій!

Вуді вирвався від директора і хотів було накивати п’ятами.

Та тут нагодився патруль і на нього наділи кайданки. Гіллель біг за ними і репетував:

— Пустіть його! Пустіть! Ви не маєте права!

Він хотів було кинутися на поліцаїв, та Геннінґс перепинив його. Гіллель заплакав.

— Пустіть його! — волав він услід патрулю, який провадив Вуді. — Він нічого не зробив! Нічого не зробив!

Учні стояли на шкільному подвір’ї й приголомшено дивилися, як Вуді посадили в авто, аж нарешті Геннінґс порозганяв їх у класи.

Гіллель цілісінький ранок плакав у медпункті. Коли настала пора сніданку, туди заглянув директор.

— Ходімо вже у клас, Гіллелю.

— Навіщо ви це зробили?

— Директор інтернату сказав, що я можу побачити його тут. Твій друг утік звідти, розумієш, що це таке? Це діло серйозне.

Згнітивши серце, Гіллель після півдня прийшов у клас. Там його вже нетерпляче виглядав Кнур.

— Час розплати настав, Креветко, — сказав він. — Тепер твого друга тут нема, то після уроків я візьмуся до тебе як слід. Он у мене є гарнюній кавалочок собачого гівна. Ти вже куштував його? Ото й покуштуєш. Ням-ням-ням!

Коли задзеленчав останній дзвоник, Гіллель чкурнув із класу, а за ним чимдуж побіг Кнур.

«Ловіть Креветку! — репетував він. — Зловіть його мені, я хочу втерти йому маку!» Гіллель промчав коридорами, та вибіг не на баскетбольний майданчик, а повернув назад і, користуючись своїм малим зростом, пробіг крізь потік школярів, що спускалися східцями, піднявся на другий поверх і зачаївся в службовій комірчині. Довгенько сидів він там, затамувавши дух. Кров стугоніла йому в скронях, серце мало не вискакувало з грудей. Коли зважився вийти, вже добряче смеркло. У коридорах було порожньо й темно. Тихенько скрадаючись навшпиньки, щоб знайти вихід, він потрапив у коридор, що провадив до редакційної кімнати. Хотів було поминути її, та помітив, що двері прочинені й відтіля долинають якісь чудернацькі звуки. Гіллель завмер і прислухався. Він упізнав голос пані Черіот, а потім почув якесь ляскання і стогін. Зазирнувши у двері, побачив директора Геннінґса, який сидів на стільці. На колінах у нього лежала пані Черіот, сідниці її були голі, спідниця задерта до самісінької шиї, а труси спущені до п'ят. Директор міцно, але з любов'ю ляскав її по дупі, а вона солодко стогнала.

— Блудяга! — казав він щоразу.

— Так, я розпусна сраката блудяжка, — підтвердила вона.

— Блудяга! — повторив він.

— О пане директоре, я була такою поганою ученицею! — вигукнула вона.

— Блудяжкою була, еге ж? — поспитався Геннінґс.

Нічого не втямивши з того, що коїлося перед його очима, Гіллель рвучко відчинив двері й вигукнув:

— Грубощі казати — це бешкетувати!

Пані Черіот схопилася на ноги і заверещала.

— Гіллель? — пробелькотів директор Геннінґс.

Пані Черіот хутенько поправила спідницю й чкурнула в коридор.

— Що ви тут робите? — поспитався Гіллель.

— Та ми граємося… — пробурмотів Геннінґс.

— Це більше скидається на бешкет, — зауважив Гіллель.

— Ні… це вправи такі… А ти що тут робиш?

— Я ховався, бо мене хотіли зловити й нагодувати собачим гівном, — пояснив Гіллель директорові, та той не слухав його, бо почав шукати пані Черіот.

— Де ти, Аделіно? — гукнув він. — Ти мене чуєш?

— То мені й далі ховатися? — спитався Гіллель. — Бо я боюся, що мене злапає Кнур.

— Так, усе гаразд, Гіллелю. Ти не бачив пані Черіот?

— Вона пішла.

— Пішла? Куди пішла?

— Не знаю, туди десь.

— Добре, побудь тут, я зараз повернуся.

Геннінґс вийшов у коридор і почав гукати: «Аделіно? Аделіно, де ти?» Врешті він знайшов пані Черіот: вона скулилася у кутку і тремтіла всім тілом.

— Не переживай, Аделіно, він нічого не бачив.

— Він усе бачив! — зарепетувала вона.

— Ні, ні. Запевняю тебе.

— Справді? — пробекала вона тремтячим голосом.

— Авжеж. Усе гаразд, нема з чого перейматися. Та й не буде він про це розводитися. Не хвилюйся, я побалакаю з ним.

Але повернувшись до редакційної кімнати, пан Геннінґс не знайшов там хлопця. Побачив він його за годину, коли Гіллель подзвонив у двері його дому.

— Добридень, пане директоре.

— Гіллель? Що ти тут робиш?

— Та ось приніс одну річ, мабуть, це ваша, — сказав Гіллель і дістав з наплічника жіночі труси.

Директор страшенно витріщив очі й замахав руками.

— Викинь цю гидоту! — прохрипів він. — Не розумію, про що ти кажеш.

— Гадаю, це труси пані Черіот. Ото ви скинули їх із неї, щоб усипати по дупі, а вона забула їх надіти. Дивно, бо якби я забув надіти труси, то мені віяло б холодом у цюцюрку. Та, мабуть, жінки не відчувають цього, адже в них цюнька всередині.

— Замовкни і забирайся відціля! — просичав директор Геннінґс.

Із хати почувся голос пані Геннінґс, яка питала, хто там прийшов.

— Нічого, люба, — солоденько відказав Геннінґс. — Проблеми з учнем.

— Може, спитаємося у вашої дружини, чи це не її трусики? — запитав Гіллель.

Геннінґс незграбно спробував видерти їх у Гіллеля, та марно, тож гукнув дружині:

— Люба, я вийду на хвильку!

Він ступив на тротуар у хатніх капцях і потягнув за собою Гіллеля.

— Ти що, здурів? Чого ти прийшов сюди?

— Знаєте, я тут неподалік бачив ятку з морозивом, — відказав Гіллель.

— Я не збираюся купувати тобі морозиво. Зараз уже вечеряти пора. То чого ти прийшов сюди, га?

— Я оце думаю, чи приклала пані Черіот льоду до своєї рум’яної