Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Чоловік посміхається й вдоволено промовляє.

— Я швидко все принесу.

Видавлюю посмішку, і коли Олександр іде, прямую до підземелля.

Тут так добре, після спеки на вулиці. Але я знаю, що через пів години доведеться одягнути кофту, бо замерзну.

Знайшовши подовжувач розмотую його. Добре, що подовжувач справді довжелезний. Він намотаний на бухту, і має розетки, мабуть, кожні тридцять метрів.

 Я вже пройшла дуже далеко, як ледь чую, як мене хтось гукає. Повільно повертаюся. Це Олександр він стоїть біля перегородженого тунелю, і великими очима дивиться на мене.

— Цвітано, туди не можна заходити. — Збентежено попереджає чоловік, і не менш налякано додає. — Там пропав бізнесмен, і ледь не провалився невідомо куди, один з археологів.

— Я в курсі. — намагаюся заспокоїти чоловіка, і аби це звучало переконливіше, додаю. — Мене це не лякає.

— Цвітано, там небезпечно! — наче не чує мене, попереджає чоловік.

— Все добре, Олександре! — посміхаючись запевняю.

— Цвітано, ви в курсі, що від Сафіна навіть костей не залишилося. Його зжерла потвора, яка живе у тих тунелях. — налякано повідомляє гід.

Я ж заглядаю в його очі, і цікавлюся.

— Ви її бачили, оту потвору? Після зникнення Сафіна пройшло пів року. Ви хочете сказати, що потвора досі ходить голодна. Якщо це анаконда, то звичайно, але і їй, якихось сто кілограмів буде замало. — мені моторошно від розповідей гіда, але переводжу все на жарт. — А я, то взагалі ледь п’ятдесят важу, тож отій потворі на один зуб. — посміхаюся й кидаю. — А ви краще втікайте звідси, бо коли потвора з’їсть мене, ви будете наступним.

— Та ну вас! — фиркає гід, і поклавши лампи йде від мене. Мені стає не зручно. Він справді хвилюється, а я ж на нервах, насміхаюся. — Олександре, вибачте! Я пожартувала. — кричу чоловікові навздогін, та він йде не озираючись.