Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Далі, почало відбуватись щось неймовірне. Сонце зникло, проміння перестало пробиватись крізь крони дерев. Дуже швидко потемніло, знову здійнявся вітер. Було враження, наче ліс незадоволено ожив та насупився. Ніч почала накривати все навколо. Саме в цей момент, зі сторони кущів, діти побачили багато жовтих очей. Вовки заричали, виходячи з укриття. Хижаків було не менше десяти, рухались повільно, притуляючись один до одного.

- Мерщій до табору, - крикнула Мілана, - мене вони не дістануть, а ви в небезпеці. Вони ж вас можуть обійти!

Натовп загомонів, погоджуючись. Іван перепитав, чи Мілана впевнена в собі, та махнула головою та повернулась до підйому. Короткою командою, хлопець повідомив, що треба повільно йти в сторону табору. Очей з хижаків не спускати, але ті не поспішали атакувати. Вовки самі ще не розуміли, чи варто це робити. Лише рик та час від часу, виття одного з них, вказували на рішучість нападаючих.

Діти поволі відходили від дерева, спиною повертаючись до табору. Несподівано, один з вовків рвонув вперед, але як тільки вин стрибнув в сторону дітей, стріла просвистіла та проткнула його, наполовину вийшовши з іншого боку. Хижак завив та впав на землю. Зграя підскочила до вбитого побратима та обнюхала його. Вмить всі вовки повернулись до дітей, загарчали, але не поспішали.

Іван дістав іншу стрілу, натягнув лук, поцілив в зграю. В цей час Мілана піднімалась все вище та вище. Вона постійно повторювала про себе – «Повертайтесь до табору, повертайтесь!». Навколо настільки обіймала темрява, що спочатку вона втратила розуміння місцезнаходження дітей. Тепер вона навіть не бачила де мотузка, яка була майже перед очима. «Ліс біситься!» - подумала дівчина. Це мотивувало, оскільки якщо її ідея так все перемінила навколо – зверху мало щось бути. Надія надавала сил.

Крок за кроком, дівчина піднімалась вгору. Вона неймовірно втомилась, але рухалась далі. Рику вовків вже не було чути, як і пересування дітей. «Сподіваюсь вони вже в таборі» - подумала Мілана. Значно краще захистити себе, маючи паркани. Вовки не зможуть перескочити, вони будуть відкриті для стріл. Хоча з такою темрявою дуже важко відбиватись. Мілана мотнула головою, відганяючи погані думки. Вона мала зосередитись на свої роботи.

Петля, ще петля. Крок, ще крок. Дівчина відчувала, що вона вся мокра, не зважаючи на сильний вітер, що час від часу намагався скинути її. Мілана не боялась висоти, але я к почала уявляти, що зірветься та впаде в темряву. Знову мотнула головою. «Лізь, не зупиняйся!» - повторювала вона по кругу.

Скільки часу пройшло – не відомо, але руки тремтіли, а ноги майже не слухались. Мілана чортихалась на себе, бо вирішила лізти. Можливо, даремно. Та в цей момент, зробивши наступний крок, дівчина вдарилась головою гілки. «Нарешті!» - подумала вона та тихо засміялась.

Обережно підняла руку та спробувала схопитись за ту саму гілку. Міцно тримаючись, підняла другу руку та витягнула себе ногами. Мотузку розмотала та засунула собі в кишеню кофти, закрила замок. Вона зробила це! «Але якщо так темно, що ж я побачу нагорі?» - засмутилась Мілана, навіть не розуміючи, скільки ще треба лізти вверх. Звичайно, тепер буде простіше, адже верхівка вся в виступах та гілках.

Мілана підперла стовбур та закрила очі. Треба трохи відпочити, спинити тремтіння, заспокоїти серце. «Все буде гаразд» - сказала дівчина та сильно стисла очі. Аж раптом, вона відчула світло, що пробивалось крізь віки. Вона відкрила очі та охнула. Навколо був день, як той, що почався сьогодні зранку. Сонце освітлювало все навколо, але так яскраво, що Мілана прикрила обличчя руками. Звикнувши до освітлення, вона побачила крони дерев навколо себе.

Швидко схопившись за гілку, дівчина подивилась донизу. Не було ні вовків, ні дітей. Вона зраділа, адже всі тепер в безпеці. Лише один вовк лежав, пробитий стрілою, та залитий кров’ю. Мілана перевела погляд нагору. Декілька метрів, зручний підйом і ціль буде досягнута. Вона обережно піднялась та стала на ноги. Тепер, коли темрява пішла, дівчина могла легко побачити, куди ступати, де триматись.

Мілана зробила крок та продовжила підйом. Гілка, друга. Не було ні вітру, ні тонких гілок. Не було нічого. Вона одразу зрозуміла, що навколо повна тиша, не співали навіть птахи. Судячи з минулих схожих ситуацій, це вказувало лише на небезпеку. Ліс знову приготувався до нападу, але як саме він це зробить, коли вона так високо над землею?

Як тільки дівчина зробила останній крок, вона піднялась догори, визирнула з-за верхівки дерева. Тиша, наче пузир, який проткнули голкою, розійшовся, вивільнюючи звуки. Зашуміло листя, заспівали птахи, навіть відчувався легкий приємний вітерець, що заграв волосся Мілани.  Вона прищурилась та подивилась навколо.

Краса неймовірна відкривалась навколо. Спочатку Мілана всміхнулась, але посмішка швидко зійшла з обличчя. Вона обережно поверталась по кругу, ступаючи ногами на товсту гілку. Її очам викривався безмежний ліс. Лише дерева, дерева, дерева. Не було видно відкритих місцин, лише зелені голови дерев. Ліс простягався до самого горизонту, куди б вона не подивилась.

В грудях почало тиснути, Мілана відчула сльози на обличчі, що поволі стікали та падали вниз, далеко -далеко над землею. «Що тепер робити?» - подумала дівчина, міцно стискаючи гілку, якої трималась. Порятунку не було видно, як і виходу з лісу. «Але це не можливо!» - подумала вона, згадуючи, що містечко знаходиться дуже близько від того місця де вони зараз. А тепер враження, що за ніч ліс так швидко виріс та заполонив абсолютно всю планету.