Євгеній Шульженко - Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко

            За пів години зібрали чотири повні рюкзаки. Два вдягли на плечі, два тримали в руках. Задоволені пішли до виходу з торгового залу. Степан вийшов першим, оминув побутову техніку та відчинив двері. В цей момент тишу розірвала сигналізація. Тонкий, але дуже гучний сигнал луною почав розходитись по всьому гіпермаркету.

            Степан швидко обернувся на джерело звуку та побачив переляканого хлопця, що тримав в руках той самий найдорожчий телефон. Він хотів його взяти з собою, але від’єднавши телефон від зарядки запустив сигналізацію.

Навіщо він тобі треба? – крикнув Степан, - ти ж знаєш, що в таких магазинах завжди телефони на сигналізації. Я думав вона не спрацює, - виправдовувався хлопець, - електрики ж немає Думав він, - Степан злився, але скинув рюкзак та підскочив до столу, - якби думав, то не хватав би. В телефоні через день закінчиться заряд та ти його викинеш. Навіщо він тобі? – хлопець знову повторив питання.

Подивившись під стіл, Степан знайшов блок, з якого лунав страшний тонкий писк. Витягнув ногу та почав нею бити по цьому блоку. За декілька секунд коробка впала на підлогу, але продовжувала пищати. Хлопець схопив блок та витягнув на відкрите місце. Як тільки зробив це, з усієї сили почав бити ногою. Ще за декілька секунд, писк припинився. В зал повернулась тиша, навіть почало дзвеніти в вухах від цього. Степан повернувся до хлопця, покрутив пальцем у скрині. Той вибачився, потупивши погляд в підлогу, але телефон не випускав з рук.

Вдягли рюкзаки, побігли до дверей та вийшли в коридор. Хлопець, по дорозі, запхав телефон собі в кофту та задоволено всміхнувся. В коридорі зупинились та почали прислухатись. Степан був впевнений, що цю сигналізацію чули всі, тому мали злякатись та бігти до центральних дверей. Треба поспішати. Рюкзаки важкі, і допомоги не дочекаєшся до самого мосту, адже в разі небезпеки, бігти домовились саме туди.

Аж раптом, зі сторони продуктового залу почувся крик хлопця, потім другий, третій. За секунду, підлога здригнулась. До вух дійшов звук падаючого скла. Було враження, наче впало одночасно не менше сотні скляних пляшок. Хтось заціпив цілий ряд скла?

Степан та його напарник що було сили, побігли по коридору до виходу. Щось відбулось в продуктовому залі, тому треба негайно покинути гіпермаркет. Степан хвилювався, що весь цей галас відбувся через сигналізацію з їх сторони. А ще більше, йому стало не по собі, оскільки він знав, що в тому дальньому залі був Євген. Аби все було добре.

Хлопці пробігли магазин з іграшками, минули ювелірну зону. Рюкзаки були дуже важкими, тому вже боліла спина та піт градом котився по обличчю. Та зупинятись не можна було. Степан побачив центральні двері, вони були відкриті. Дозорного не було. Напевно, він вже чкурнув до мосту. Група оселі Сонця вискочила на вулицю, на секунду зупинились та оглянули все навколо. Нікого не побачили. Підтягнули рюкзаки, трохи зупинили серцебиття та побігли в сторону мосту.

Вистачило п’яти хвилин, оскільки серця калатали від страху. Степан заскочив під міст та впав на траву. Рюкзаки кинув біля себе та почав заспокоювати дихання. З тіні вийшов дозорний та Лера з іншою дівчиною. Діти були перелякані, але цілі та спокійні.

Ви давно вже тут? – важко вимовив Степан Як тільки почули сигналізацію, то побігли на вихід, - мовила Лера, - захопили з собою всяких дрібничок та дві сумки з складними мангалами. А я відкрив двері та побіг до мосту, - мовив дозорний, - як і домовлялись. Побачив дівчат та допоміг донести мангали. Де Микола та Євген, - спитав Степан, роздивляючись темряву за спинами інших дітей, - вони не прийшли? Ні, їх ще не було, - відповіла Лера та знервована, глянула в сторону центрального входу. Ми коли вибігали, то почули як впало наче тисячі скляних пляшок чи ваз, - додав Степан, - щось впало в продуктовому залі.

Діти почали видивлятись гіпермаркет та Миколу з Євгеном. Степан та його напарник вже заспокоїлись, витираючи піт з обличчя. За мить, з магазину хтось вискочив та що сили побіг в сторону мосту. Діти заховались, щоб їх не помітили. Декілька хвилин, та хлопця, що біг до дітей впізнали. Це був Євген. Він був переляканий, мокрий, все обличчя було в порізах. Побачивши своїх, він впав на коліна та обперся руками об траву. Важко дихав, але мовчав.

Євген різко обернувся в сторону гіпермаркету, зібрав сили та встав.

Треба бігти звідси, - важко вимовив він сиплим голосом, - там не менше двадцяти дітей. Вони бігли за мною, - хлопець в паніці почав оглядати речі, що лежали на траві, - хапаємо все, що є та біжимо. А де Микола? – спитав Степан, виглядаючи центральний вхід, - його схопили? Я не знаю, але коли впав ряд з алкогольними напоями, - Євген перевів дихання, - він був біля нього, - хлопець заплакав, перелякано оглядаючи дітей, - я не уявляю, що з ним, але я гукав його. Пляшки просто завалили його повністю. Ясно, - коротко мовив Степан, насупившись, - якщо на нього впав цілий ряд скла, то я сумніваюсь, що він ще не спить. Там хтось був? Так, там були діти, - відповів Євген, - цілий натовп. Вони жили в тому торговому центрі. Ми натрапили на них в темряві та не змогли втекти, десь завила сигналізація.