Євгеній Шульженко - Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко

Зайшовши на майданчик, один за одним, обходили автомобілі. Дійшли до центрального входу. Двері були скляні, але цілі. Деякий час дивились всередину, там була темрява. Якби хтось там жив, діти могли помітити ліхтарики. Але треба також враховувати, що надворі ніч, охоронці просто могли заснути.

Микола підійшов до дверей та спробував відвести їх в сторону. Зачинено. Не дивно, але все ж таки треба було спробувати. Хлопці та дівчата мовчали, підійшли до ватажка. Лера всміхнулась та познімала шпильки, опустилась на коліна, почала розглядати замок. Висунув язика, дівчина по діловому почала возитись з замком. Через деякий час, вона розвернулась та смикнула Миколу. Дістала ліхтарик та попросила пошепки посвітити, нічого не видно. Ватажок насупився та все ж таки увімкнув ліхтарик на мінімальну потужність, посвітив на двері.

Хвилин за десять, Лера встала та позіхнула. Потім потягнула двері в сторону, ті тихо роз’їхались. Дівчина всміхалась всіма зубками, поклонилась та запросила всіх всередину. Євген від радості, підскочив до Лери та міцно обійняв. Та тихо засміялась, здивовано покрутивши пальцем у скрині.

Діти оселі Сонця зайшли всередину гіпермаркету. Навколо повна тиша та темрява. Навіть було відчуття, що десь в туалеті, в іншому кінці торгового залу капає вода, в не до кінця закритому крані. Мурахи побігли по спині Степана, він відчував, що щось тут не так. Але двері зачинили за собою.

Микола розділив всіх по двоє, кожна група мала обійти свою зону та повернутись до центральних дверей. Лера з другою дівчиною повернули праворуч, роздивляючись закриті магазинчики з одягом та речами. Було б не погано знайти той самий магазин з ножами та мангалами, які мали бути саме в тій стороні. Степан з іншим хлопцем вирушили прямо, оминаючи столи з ювелірними прикрасами. На пам’яті хлопців саме прямо мав бути торговий зал з технікою. Батарейки, ліхтарики та інші засоби зараз будуть дуже доречними.

На вході лишили одного хлопця, який мав слідкувати за вулицею. Тому остання група – Микола та Євген. Друг Степана був не в захваті від такого розподілу, оскільки сподівався, що ватажок лишить друзів разом. Пробурчавши собі щось під носа, Євген рушив за Миколою вліво, в продуктовий торговий зал.

Домовились увімкнути ліхтарики, але на малій потужності. В разі небезпеки кричати та бігти до центрального входу. Дозорний мав відчинити вхідні двері та випускати всіх на вулицю. Нікого не чекати, бігти під міст. Саме там мали всі зустрітись. Та поки було тихо, діти сподівались на те, що все буде добре.

Степан світив собі під ноги та обходив стелажі. Звичайно прикрас там не було, на ніч все виносили до спеціальних кімнат з сейфами. Якщо діти могли відкрити замок, то що ж могли зробити дорослі злодії? Сигналізації не було, оскільки не було електрики. Хоча це було дивно. Така річ має бути підключена до якогось окремого джерела. Степан не побачив ні панелі сигналізації ті лампочок, як зазвичай блимали червоним чи синім кольором. Таке точно не пропустиш.

Як тільки ювелірна зона закінчилась, очам відкрився великий магазин з іграшками. Хлопець, який шов з Степаном, був молодшим та смикнув того за руку, показуючи на круті конструктори та всміхнувся. Але Степан похитав головою в сторони, показуючи, що зараз недоречно заходити всередину та роздивлятись іграшки.

Справа від магазину був прохід, де відкривались вітрини косметичного центру та перукарні. Теж нічого цікавого. В кінці коридору був магазин меблів та всіляких дрібних корисних речей для квартир. Діти точно не будуть в гуртожиток тягнути меблі, тому пішли далі. Останнім же по коридору виявився саме торговий зал з технікою. Двері закриті, тому прийшлось трохи повозитись з замком. Відкрили та зайшли. Дітей вітали першими телевізори та ноутбуки. Далі йшли магнітофони та мобільні телефони. Мікрохвильові печі, пароварки, мультиварки та багато іншого. Очі розбігались від такої краси. Звичайно, діти дитячого будинку ніколи не мали таких приладів у себе в гуртожитку. Тому можна було брати все, що завгодно, та без електрики все це було просто брухтом. Гарним брухтом.

Хлопець, що йшов в групі з Степаном, підійшов до ряду з телефонами та почав роздивлятись їх. Як тільки торкнувся телефону – екран засвітився. Заряд ще не встиг закінчитись, тому можна було помилуватись сучасною технікою. Хлопець перемацав майже всі телефони та дійшов до самого найдорожчого. Напевно, він би залишився біля того телефону, та Степан штовхнув хлопця вперед. Прошепотів тому, що вони не на телефони прийшли дивитись, а шукати щось корисне для оселі Сонця тепер і зараз.

Група хлопців пішла в середину торгового залу. Обійшовши пральні машини, побачили великий ряд з ліхтариками, акумуляторами, зарядними станціями та світлодіодними стрічками. Степан збігав на початок, де бачив рюкзаки, схопив одразу чотири штуки. Обережно, щоб не шуміти, познімали кришки стелажів та почали набивати рюкзаки необхідними речами. Стрічки можна було підключити до повербанку, а сам повербанк підключити до сонячної батареї та заряджати від променів. Таких конструкцій взяли якомога більше. Також набрали невеликих ліхтариків та велику купу батарейок.

            Портативні колонки не брали, так як скачати пісні не можливо. Вирішили захопити декілька годинників з вбудованим радіо. Можливо, зможуть ловити сигнали про допомогу чи навпаки повідомлення про сховища. Степан вважав, що така ймовірність дуже низька, оскільки треба розбиратись з тим, як подавати радіосигнали. Другий же хлопець запевняв, що в цьому немає нічого складного. Хоча сам уявлення не мав як це робиться.