Євгеній Шульженко - Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко

Далеко ходити в магазин не було сенсу, оскільки просто тримати продукти простіше в самому гуртожитку. Почали переносити їжу додому, швидко та без зупинок. Діти боялись, що можуть привернути увагу вуличних собак. Ті мають дуже гострий нюх, не вистачало бійок та боротьби за пакети з м’ясом.

В гуртожитку на другому поверсі звільнили одну кімнату та організували склад. Крупи та макарони в одному місці, консерви в іншому. Більш за все місце займала вода в пляшках. Вийшло не так багато, як того хотіли діти, тому коли ватажок побачив всі запаси їжі – присвиснув та засмутився. До кімнати зайшла Валя, оглянула все та присвиснула.

Хлопці, - Валя звернулась до ватажка та Степана, - ви розумієте, що цього нам вистачить на місяць, не більше, - вона потерла потилицю, - з м’ясом я щось вигадаю, але все одно продуктів дуже мало. Так, розумію, - відповів Степан, - треба шукати інші магазини. Ти врахуй, - додав Микола, - що з останньої розвідки ми знаємо про велику кількість поселень, що виникли навколо. Думаю, що всі магазини або зайняті, або пусті. Ми захистили свій магазин силою, - підняв плечі Степан, - ми силою маємо захопити інший. Домовитись точно не вийде, я сумніваюсь, що всі будуть до нас добрими. Вистачило конфлікту з дітьми житлового комплексу. В цьому дійсно найбільша проблема, - погодився Микола, піднявся та вийшов з кімнати.

Валя мовчала, подивилась на Степана. Потім зітхнула та сіла роздивлятись вміст пакетів з продуктами, що швидко псуються. Коли хлопець виходив, дівчина попросила виділити для неї хоча декількох помічників. Степан мотнув головою, що знайде та вийшов в коридор. В цей момент з кухні вийшов Євген та помахав Степану.

Слухай, дівчата добре придумали, - сказав Євген, - винести мангал на дах та готувати саме там. Я хотів запропонувати це зробити просто на вулиці, але так позбігаються всі коти та собаки. В тебе є ідеї, що далі робити? – спитав Степан, не звернувши увагу на слова свого друга. Думаю, що так, - всміхнувся хитро Євген, - ми маємо йти в розвідку до гіпермаркету, що за мостом. Пам’ятаєш? А чому ти вирішив, що там нікого немає? – запитав Степан, піднявши брови. Дивись, магазини у дворах зазвичай цілодобові, - пояснив Євген, - тому в перший день, коли всі заснули, вони лишились відкритими. А гіпермаркети працюють до вечора. Це дійсно хороша думка, - засвітився Степан, - а так як дорослі заснули вночі, всі гіпермаркети мали бути зачиненими? Так! – засміявся Євген, - а хто вміє відмикати замки краще за всіх? Так, діти дитячого будинку.

Хлопці засміялись, та не тому що вони дійсно злодії, а тому, що така навичка була корисна для пізнання світу навколо. Скільки вже раз хлопці, в звичайний час, вночі відчиняли двері відмичками. Не для крадіжки! А просто погуляти вночі, побродити нічними вулицями, насолодитись тишею та спокоєм.

Діти оселі Сонця мали великі сумніви, що гіпермаркет могли відкрити інші діти. Плюс до цього, на першому поверсі в таких будівлях не мало бути вікон, тільки голі стіни. Вікна не могли розбити. Або, зазвичай, встановлювали міцні вікна, які навіть не можна було пробити вогнепальною зброєю.

Степан та Євген побігли на перший поверх, до ватажка дітей, повідомити про свою ідею щодо гіпермаркету. Микола також зрадів та попросив зібрати всіх дітей в холі першого поверху. Швидко вибрали хлопців та дівчат, перший раз вирішили йти невеликим загоном, щоб розвідати ситуацію.

 

Опівночі, коли вся Столиця затихла, а діти, як має бути, лягли спати, відчинили вхідні двері оселі Сонця. В загоні були Степан та Євген, Микола та Лера, ще двоє хлопців та одна дівчина. Семеро дітей, в повній темряві, зникли за поворотом багатоповерхівки. Найближчий гіпермаркет дійсно був не далеко, за великим транспортним мостом. Дійшовши до стадіону, обійшли його зліва та дворами йшли до великої дороги. Звідти до великого магазину було не більше пів години ходу.

Оскільки електрика зникла, вуличні ліхтарі не світили. Якби не чисте зоряне небо та місяць, діти не змогли б зробити й кроку. Ліхтарики були у кожного розвідника загону, але Микола заборонив користуватись ними. Вони не мали привертати уваги, не зрозуміло хто може жити не далеко від самого гіпермаркету.

Дійшли дороги, знову звернули вліво та пішли прямо до мосту. Навколо було тихо та безлюдно. Автомобілі стояли хаотично біля узбіччя, всередині спали дорослі. В деяких автомобілях були відкриті двері, напевно там були діти, які вийшли коли все відбулось. Куди вони пішли – не відомо. Але все виглядало дуже жахливо. Було враження, що зараз дорослі піднімуть голови та загарчать на загін оселі Сонця, як зомбі з фільмів.

Микола йшов попереду, за ним крокував Степан, всі інші йшли слідом. Ватажок періодично зупинявся та піднімав руку, щоб всі завмерли. Потім махав дітям, йшли далі. Дійшовши мосту, пройшли під ним, оминули велику аварію. Не менше п’яти автомобілів зустрілись один з одним, напевно це відбулось саме тоді, коли дорослі заснули. Проходячи поряд, заглянули до вікон. Наче аварія не дуже серйозна, але згадуючи, що після сильних травм – людина не помирає, зітхнули з полегшенням.

Як тільки минули міст, вийшли на невелику галявину. Прямо перед дітьми, справа відкривався величезний гіпермаркет. Зліва від магазину був автомобільний майданчик, що мав три поверхи. Саме з тієї сторони мав бути центральний вхід. Загін оселі Сонця рушив далі. Йшли та дуже уважно оглядали все навколо. Ознак життя не було видно, це дуже радувало. Діти мали відкрити двері відмичками, але розуміли, що все ж хтось міг бути першим. Не обов’язково треба жити в дитячому будинку, щоб вміти відкривати замки.