Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

визнати, що їй це було неприємно. А до того ж вона мала враховувати його репутацію: подейкували, наче в минулому її наречений міняв пасій не рідше, ніж решта чоловіків — сюртуки.

Їй, мабуть, варто було б триматися за нього міцніше, але ця думка виклика́ла в дівчини відразу. Така поведінка нагадувала б її батька, який хапався за все так міцно, що те зрештою щоразу ламалося.

«Атож, не маю сумніву, що тому доброму подвижникові нічим більше зайнятися, окрім як допомагати світлоокій парочці обмінюватися любовними записками», — відповіла Шаллан, скориставшись планшетом, встановленим на ящику поруч неї.

«Він подвижник, — надійшло від Адоліна, — і послужливість йому до вподоби. Така в них робота».

«А я гадала, що їхня робота — рятувати душі», — написала Шаллан.

«Від неї він стомився: каже, що сьогодні вранці три душі вже врятував», — надіслав у відповідь княжич.

Дівчина всміхнулася й перевірила, як там дерево — але все залишалося, як було.

«Он як? Певне, сховав у задню кишеню, щоб ціліші були?» — написала вона.

Ні, батькові підходи не спрацюють. Якщо вона хоче втримати Адоліна, то має не хапатися за нього, а спробувати дещо набагато складніше: стати такою незрівнянною, щоб наречений сам її не відпустив. На жаль, у цьому їй не допоможуть ні повчання Ясни, ні поради Тин. Першій до чоловіків було байдуже, а друга розповідала не про те, як їх утримати, а як відволікти їхню увагу, щоб хутчіш ошукати.

«Вашому батькові ліпше?» — спитала Шаллан.

«Так, дякую. Відучора він уже на ногах і на вигляд нівроку».

«Рада це чути», — відписала дівчина.

Обмін порожніми люб’язностями тривав, а Шаллан тим часом наглядала за деревом. Від мрейза надійшла записка з вимогою прийти на світанку й забрати з дупла залишені для неї інструкції. Тож вона була на місці ще затемна, за чотири години до світу, і влаштувалась пильнувати нагорі дохідного будинку.

Але, очевидячки, запізнилася. А їй так кортіло поглянути, хто ж залишатиме ті інструкції!

— Не подобається мені це, — шепнула вона до Фрактала, не звертаючи уваги на свіжу репліку Адоліна, яку написав телестиль. — Чому мрейз просто не телестилеграфував мені потрібні інструкції? Навіщо викликати мене сюди?

— Ммм… — озвався з підлоги Фрактал.

Сонце давно зійшло, тож дівчина мала б спуститися по інструкції, але так само зволікала, постукуючи пальцем по планшету з аркушем, який лежав поруч неї.

— За деревом спостерігають, — здогадалася Шаллан.

— Що-що? — не зрозумів спрен.

— Примарокровні повелися достоту так само, як я. Сховалися десь, щоб поглянути на мене, коли я прийду по інструкції.

— Але для чого? Що це їм дасть?

— Інформацію, — пояснила Шаллан. — Саме те, завдяки чому вони й процвітають.

Вона схилилася набік і визирнула в отвір, який зовні мав здаватися зазором між двома цеглинами.

Попри огидний інцидент із візником, Шаллан не думала, наче мрейз хоче її смерті. Так, його ближнє оточення отримало дозвіл вкоротити їй віку, якщо вона їх страшить, але — як і майже все у мрейза — то була перевірка. Тодішній випадок немовби натякав: «Якщо ти справді досить сильна й розумна, щоб стати одною з нас, то уникнеш загибелі від рук цих людей».

А тепер приспіла ще одна перевірка. Як би це пройти її так, щоб цього разу ніхто не загинув?

Гаразд, вони чекають, доки Шаллан прийде по інструкції — але ж спостерігати за потрібним деревом не надто є звідки. А де б вона сама, будучи мрейзом і його підручними, влаштувала спостережний пункт?

Подумавши про це й відчувши себе дурепою, дівчина шепнула:

— Фрактале, позаглядай-но у вікна цього будинку, які виходять на вулицю. Там, бува, ніхто не засів і не чатує, як ми?

— Гаразд, — промовив Криптик і вислизнув з ілюзії.

Шаллан раптом гостро усвідомила той факт, що мрейзові люди можуть ховатися десь зовсім близько, але притлумила в собі цю нервозність читанням Адолінового послання.

«До речі, маю добрі новини, — написав телестиль. — Вчора ввечері мене відвідав батько, і ми довгенько проговорили. Він планує експедицію на Рівнини, щоб раз і назавжди розгромити паршенді. А в межах підготовки до неї туди найближчими днями вишлють кілька розвідзагонів. Тож я домігся від нього дозволу взяти вас на одну з таких вилазок».

«І ми зможемо знайти хризаліду?» — запитала Шаллан.

«Бачте, яка штука, — вивів телестиль, — паршенді за них більше не воюють, але батько не стане ризикувати. Він не дозволить мені взяти вас на вилазку, пов’язану з небезпекою ворожого нападу. Але я тут подумав, що ми, певне, зможемо прокласти свій маршрут повз плато з хризалідою, яку спорожнили всього день-два тому».

Шаллан насупилася.

«Ви про мертву, випатрану хризаліду? — відписала вона. — Не знаю, чи багато вона мені скаже…»

«Так-то воно так, але це ліпше, ніж не бачити ніякої, еге ж? — відповів Адолін. — А ще, ви ж сама казали, що прагнете розтяти одну з них — тож це майже те саме».

Княжич мав рацію. Не кажучи про те, що її справжня мета — розвідати Рівнини.

«Гаразд, нехай так. А коли ми вирушаємо?»

«За кілька днів».

— Шаллан!

Та аж підскочила, але її окликнув усього лише Фрактал. Спрен збуджено гудів.

— Ти мала рацію. Вона пильнує. Мммм. Усього поверхом нижче. Друге вікно.

— Вона?

— Ммм. Та, що в масці.

Шаллан здригнулася. І що тепер? Повернутися до себе й написати мрейзові, що їй не до вподоби, коли за нею шпигують?

Нічого путнього з цього не вийшло б. Опустивши погляд на планшет, вона збагнула, що її стосунки з мрейзом чимось схожі на стосунки з Адоліном. В обох випадках не можна було діяти прогнозовано. Шаллан мала вражати, перевершувати їхні очікування.

«Я маю йти: Себаріал викликає. Це може затягтися», — написала дівчина нареченому.

Шаллан вимкнула телестиль і заховала його разом із планшетом до своїх речей — не до звичного для себе портфеля, а до пошарпаної сумки на шкіряному ремені через плече, яку пасувало носити Вейл. А відтак — доки від страху не передумала! — вибралася зі своєї ілюзорної схованки. Притиснувшись спиною до тильної стіни надбудови, вона торкнулася ілюзії й висотала Буресвітло.

Від цього ілюзорна частина стіни, швидко розвіявшись, щезла й перелилася в руку Шаллан. Залишалося сподіватися, що тієї миті ніхто туди не дивився. А втім, якщо й так, то хтось, певне, подумав, що це обман зору.

Відтак дівчина, опустившись навколішки, зарядила Буресвітлом Фрактала й прикріпила до нього Вейл із заздалегідь намальованого портрета. Шаллан кивнула спренові рушати, і коли той зробив, як веліли, образ темноокої рушив із ним.

На вигляд Вейл була нівроку: впевнена хода, сурдут, що розвівається, і крисатий капелюх, щоб захистити обличчя від сонця. Відповідно до низки «рухомих картинок», які намалювала Шаллан, Вейл навіть уряди-годи кліпала очима й повертала голову.

Дівчина дивилася й не вірила власним очам. Невже й вона мала такий само вигляд у вбранні та «під маскою» Вейл? Вона й близько не почувалася так упевнено, а цей одяг завше здавався їй недоладним — ба навіть блазенським. Але цьому образові він пасував.

— Спускайся й прямуй до дерева, — шепнула Шаллан до Фрактала. — Спробуй наблизитися обережно, не поспішаючи, але гучно гуди —