Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

«десятником», приреченим на злиденне життя. Але такий крок відштовхнув би наших союзників і міг би зашкодити королівству. Тож Елгокар просив виявити до Рошона поблажливість, і його батько телестилеграфував, що погоджується. От я й поступився, розсудивши, що не варто виховувати в кронпринца жорстокосердість.

— Звісно, не варто, — процідив Каладін крізь зціплені зуби. — От тільки зрештою складається враження, що монарша милість частенько стає в пригоді кузенам світлооких магнатів, і дуже рідко — людині низького звання.

І в’язень пильно глянув на князя крізь ґрати, які розділяли їх.

— Солдате, я, по-твоєму, бував несправедливим із тобою або з твоїми людьми? — холодно поцікавився Далінар.

— Ви? Ні, сер. Але ж ідеться не про вас.

Князь тихенько й наче розчаровано зітхнув.

— Капітане, ти зі своїми людьми перебуваєш в особливому становищі. Ваше життя щодня проходить біля короля. Ви бачите не лик, який монарх являє світові, а обличчя живої людини. З охоронцями незмінно так буває. Тож ваша вірність має бути особливо непорушною. Так, ваш підопічний має недоліки — як і кожен із нас. Але він ваш король, і я не потерплю неповаги до нього.

— Сер, я щиро поважаю престол, — відказав Каладін.

Того, хто на ньому возсідав, може, й ні — але сам трон він справді шанував: комусь же треба правити.

— Синку, — мовив князь після хвилинної задуми, — ти знаєш, чому я призначив тебе на твій пост?

— Ви казали, що шукаєте людину, яка точно не шпигуватиме на користь Садеаса.

— Це логіка, а не причина мого рішення, — сказав Далінар, впритул підступивши до ґрат і майже впритул — до в’язня за ними. — Я вчинив так, бо в мене було відчуття, що це правильно.

Каладін насупив чоло.

— Я довіряю інтуїції, — повів далі князь. — І нутром відчув, що ти — саме той, кому до снаги допомогти мені змінити королівство. Чоловік, який пройшов у таборі Садеаса через саму Геєну, але зберіг у собі здатність надихати інших — саме той, кого я хочу бачити під своєю орудою. — Вираз його обличчя посуворішав. — Я призначив тебе на посаду, якої в цій армії не обіймав іще ні один темноокий. Я дозволяв тобі бути присутнім на нарадах за участю короля й вислуховував, коли ти просив слова. Не змушуй мене жалкувати про ці рішення, солдате.

— Хіба ви про них іще не жалкуєте? — спитав Каладін.

— От-от пожалкую, — відказав Далінар. — Ні, я все розумію: якщо ти справді віриш у свої слова про Амарама… В такому разі — на твоєму місці — мені б і самому страшенно кортіло встругнути таку саму штуку, як ти. Але буря забирай, чоловіче, — ти все одно темноокий!

— Це не має відігравати жодної ролі.

— Має чи не має, а відіграє! Ти хочеш це змінити? Що ж, волаючи, мов божевільний, і викликаючи на дуель людей на кшталт Амарама, цього точно не зміниш. Такого можна досягти, лише проявивши себе на посаді, на яку ти призначений. Стань тим, хто викликає захоплення в інших — хоч світлооких, хоч темнооких. Переконай Елгокара, що темнонародженому до снаги бути лідером. Ось що зможе змінити цей світ.

Князь, розвернувшись, рушив до виходу, і в’язень мимоволі відзначив про себе, що Холінові плечі стали дещо сутуліші, ніж коли той увійшов.

А Каладін, зоставшись на самоті, опустився на нари й протяжно зітхнув.

— Спокійно, — роздратовано шепнув він сам до себе. — Роби, що велять, Каладіне. Сиди собі в клітці.

— Він намагається допомогти, — заперечила Сил.

Каладін зиркнув у той бік. Та де ж вона ховається?

— Ти ж чула про Рошона.

Мовчанка.

— Так, — тихенько підтвердив зрештою її голосок.

— Злидні нашої родини, остракізм, якому піддали її в містечку, призов Тіена на службу — все це сталося через Рошона. А прислав його до нас Елгокар.

Сил мовчала. Каладін узяв із миски шматочок перепічки й заходився жувати. Прародителю бур — а Моаш насправді мав рацію! Без Елгокара королівству було б ліпше. Далінар старався щосили, але щойно заходило про племінника, як огляд князеві застувало величезне більмо.

Час було комусь утрутитися й розітнути пута, які зв’язували Далінарові руки. Задля блага Алеткару й самого князя Холіна король мав померти.

Деяких людей потрібно просто усувати — як-от ампутують гангренозного пальця або вщент розтрощену ногу.

 

63. Світ, що палає

 

Ось, полюбуйся, до чого я через тебе договорився. Ти завжди вмів довести мене до крайнощів, старий друже. І то хай як я від тебе стомився, а й досі називаю тебе своїм другом.  

 

«Що поробляєте?» — написав телестиль до Шаллан.

«Нічого особливого, — відповіла та при світлі сфер, — просто працюю над бухгалтерськими книгами Себаріала».

Визирнувши крізь отвір в ілюзії, вона глянула на вулицю далеко внизу. Людський потік лився містом, немов маршируючи під якийсь дивний ритм: то струмочком, то паводком, то знову струмочком. Плин рідко залишався постійним. І чому так було?

«Не хочете мене провідати? — вивів пристрій. — Бо тут стає по-справжньому нудно».

«Даруйте, — відписала дівчина Адолінові, — але я справді маю завершити цю роботу. Хоча залюбки потеревеню з вами телестилеграфом, щоб мені було веселіше».

Зреагувавши на брехню, поряд тихенько загудів Фрактал. Шаллан скористалася з ілюзії, щоб збільшити розміри надбудови на антресолях дохідного будинку в Себаріаловому військовому таборі, де можна було, заховавшись, сидіти, спостерігаючи за вулицею внизу. Стілець і сфери для освітлення додавали комфорту, але наразі п’ятигодинне очікування не дало результатів: до самотнього дерева з кам’яною корою, яке росло коло під’їзної доріжки, ніхто не підходив.

Дівчина не знала, що то за вид: надто старе, щоб бути недавнім насадженням, воно, певне, стояло там іще до прибуття Себаріала. Цупка, з наростами, кора наводила на думку, що то якийсь різновид дендроліту, але довгими вайями, які здіймалися в повітря, погойдуючись і тріпочучи на вітрі, наче вимпели, те дерево нагадувало долинну вербу. Шаллан уже зробила замальовку й мала намір пошукати таке саме в книжках.

Дерево звикло до людей і не втягувало своїх вай, коли ті його проминали. Якби хтось підкрався досить обережно, щоб не зачепити їх, Шаллан помітила б. А якби швидко, вайї натомість уловили б вібрацію й поховалися — і це також не оминуло б уваги спостерігачки. Дівчина була практично певна, що спробуй хтось зробити там закладку, вона про це дізналася б, навіть якби їй саме трапилося відвернутися.

«Гадаю, в мене є можливість скласти вам компанію, — написав телестиль. — Шорен зараз вільний».

Ішлося про подвижника, якого викликав до себе княжич і який писав сьогодні під його диктовку. Адолін навмисне зауважив, що користується послугами подвижника, а не когось із батькових писарок. Невже він гадав, наче Шаллан ревнувала б, якби за нього писала жінка?

Схоже, Адоліна таки дивувало, що вона не ревнива. Це що ж, усі придворні дами аж такі обмежені? А чи це вона — дивачка, що от-от проґавить своє щастя? Княжич справді кидав оком на інших дівчат, і Шаллан мала