Лев Толстой - Війна і мир

— Ну, от і гаразд,— вів далі полковий командир.— Людям по чарці горілки від мене,— додав він так, щоб солдати чули.— Дякую всім! Хвалити бога! — І він, випередивши роту, під'їхав до іншої.

— Що ж, він, далебі, хороша людина, з ним служити можна,— сказав Тимохін до субалтерн-офіцера, який ішов біля нього.

— Одно слово, чирвовий!., (полкового командира називали чирвовим королем),— сміючись, сказав субалтерн-офіцер.

Втішний настрій начальства після огляду перейшов і до солдатів. Рота йшла весело. З усіх боків перемовлялися солдатські голоси.

— Чому ж казали — Кутузов сліпий на око?

— Авжеж! Таки не бачить...

— Нє... брат, зіркіший за тебе. Чоботи й онучі — все оглянув...

— Як він, братіку ти мій, гляне мені на ноги... ну! думаю...

— А той другий, австріяк, що з ним був, наче крейдою вимазаний. Як борошно, білий. От, десь, певне, амуніцію чистять!

— Що, Федешоу!.. казав він, чи ні, коли страженія почнуться? ти ближче стояв? Говорили все, у Брунові сам Бунапарте стоїть.

— Бунапарте стоїть! ач, бреше, дурень! Чого не знає! Тепер пруссак бунтує. Австріяк його, значить, втихомирює. Як він замириться, тоді і з Бунапартом війна почнеться. А то, каже, у Брунові Бунапарте стоїть! Відразу й видно, що дурень. Ти слухай більше.

— Ач чорти квартир'єри! П'ята рота, дивись, уже в село звертає, вони кашу зварять, а ми ще до місця не дійдемо.

— Дай сухарика, чорт.

— А тютюну он учора дав? То ж то, брат. Ну, на, бог з тобою.

— Хоч би привал зробили, а то ще верст із п'ять пропремо не ївши.

— Ото любо було, як німці нам коляски подавали. їдеш собі: здорово!

— А тут, братіку, народ зовсім знавіснілий почався. Там усе неначе поляк був, все-таки російської корони; а нині, брат, поспіль німець почався.

— Співаки, вперед! — пролунав вигук капітана.

І перед роту з різних рядів вибігло чоловік з двадцять. Ба-рабанщик-заспівувач обернувся лицем до співаків і, махнувши рукою, затягнув протяглу солдатську пісню, що починалася: "Не заря ли, солнышко занималося..." і закінчувалася словами: "То-то, братцы, будет слава нам с Каменскиим отцом..." Пісню цю було складено в Туреччині і співано тепер в Австрії, з тією лише зміною, що на місце "Каменскиим отцом" вставляли слова "Кутузовым отцом".

Відірвавши по-солдатському ці останні слова і махнувши руками, наче він кидав щось на землю, барабанщик, сухий і гарний солдат літ сорока, строго оглянув солдатів-співаків і зажмурився. Потім, переконавшись, що всі очі спрямовані на нього, він неначе обережно підняв обома руками якусь невидиму коштовну річ над головою, потримав її так кілька секунд і раптом одчайдушно кинув її:

Ах, вы, сени мои, сени!

"Сени новые мои..."— підхопили двадцять голосів, і ложечник, незважаючи на тягар амуніції, жваво вискочив уперед і пішов задки перед ротою, поводячи плечима і погрожуючи комусь ложками. Солдати, в такт пісні розмахуючи руками, йшли просторим кроком, мимоволі потрапляючи в ногу. 3-позад роти почулось торохтіння коліс, похрускування ресор і кінський тупіт. Кутузов із почтом повертався до міста. Головнокомандуючий дав знак, щоб люди продовжували йти вільно, і він і весь його почет виявили на своїх обличчях задоволення, почувши спів і побачивши танцюючого солдата і всіх солдатів роти у веселому і жвавому марші. У другому ряду, з правого флангу, з якого коляска обганяла роти, мимоволі впадав у око голубоокий солдат, Долохов, який особливо моторно і граціозно йшов у такт пісні й дивився на обличчя проїжджих з таким виглядом, наче він жалів усіх, хто не йшов у цей час із ротою. Гусарський корнет з почту Кутузова, який передражнював полкового командира, відстав від коляски й під'їхав до Долохова.

Гусарський корнет Жерков один час у Петербурзі належав до того буйного товариства, в якому верховодив Долохов. За кордоном Жерков зустрів Долохова солдатом, але не вважав за потрібне впізнати його. Тепер, після розмови Кутузова з розжалуваним, він з радістю старого друга звернувся до нього:

— Друже любий, ти як? — сказав він під звуки пісні, рівняючи крок свого коня з кроком роти.

— Як я? — відповів холодно Долохов,— як бачиш.

Бадьора пісня надавала особливого значення тону невимушеної веселості, з якою говорив Жерков, і нарочитої холодності відповідей Долохова.

— Ну, як ладнаєш з начальством? — спитав Жерков.

— Нічого, гарні люди. Ти як у штаб проліз?

— Прикомандировании, чергую. Вони помовчали.

"Выпускала сокола да из правова рукава",— говорила пісня, мимоволі викликаючи бадьоре, веселе почуття. Розмова їхня, певне, була б іншою, якби вони розмовляли не під звуки пісні.

— Чи правда, що австрійців побили? — спитав Долохов.

— А дідько їх знає, кажуть.

— Я радий,— відповів Долохов коротко й ясно, як того вимагала пісня.

— Що ж, приходь до нас коли ввечері, у фараона зіграєш,— сказав Жерков.

— Чи у вас грошей багато завелося?