Джордж Мартін - Гра престолів

Жахлива темрява, яка насувалася ззаду, намагаючись поглинути її. Якщо вона озирнеться — пропаде...

— Коли сер Джора заніс мене в намет, мій син був живий і дужий,— сказала вона.— Я відчувала, як він б’ється, як хоче на волю.

— Може, так і було,— відповіла Міррі Маз-Дуур,— але істота, яка вилізла з вашого лона, була такою, як я кажу. В наметі панувала смерть, халесі.

— Просто тіні,— хрипко мовив сер Джора, але Дані відчула вагання в його голосі.— Я бачив, мейгі. Я бачив тільки вас, і ви танцювали з тінями.

— Могила відкидає довгі тіні, залізний лорде,— сказала Міррі.— Довгі й темні, тож зрештою їх не здатне прогнати жодне світло.

Дані розуміла: це сер Джора убив її сина. Він зробив це з любові й відданості, але це він заніс її туди, куди не можна було потикатися смертному, і згодував її малюка темряві. Він теж це усвідомлював: про це свідчило і сіре обличчя, і запалі очі, і кульгавість.

— Вас тіні теж торкнулися, пане Джоро,— сказала йому Дані. Лицар не озвався. Дані обернулася до богосудженої.— Ти застерігала мене, що плата за життя — смерть. Я думала, йшлося про коня.

— Ні,— сказала Міррі Маз-Дуур.— Ви самі себе впевнили в цьому. Ви знали ціну.

Знала? Знала? «Якщо я озирнуся — пропаду».

— Ціна сплачена,— мовила Дані.— Кінь, мій малюк, Кваро і Кото, Гаґо і Коголо. Ціна сплачена багатократно,— звелася вона з подушок.— Де хал Дрого? Проведи його до мене, богосуджена, мейгі, кровошептійка — хай хто ти там є. Покажи мені хала Дрого. Покажи мені, що я купила ціною життя власного сина.

— Як скажете, халесі,— сказала стара.— Ходіть, я проведу вас до нього.

Дані була слабшою, ніж гадала. Серу Джорі довелося обійняти її за пояс і підтримувати.

— Ще буде для цього час, королівно,— тихо зронив він.

— Ні, я побачуся з ним просто зараз, пане Джоро.

Після півтемряви намету світ здавався сліпуче-яскравим. Сонце сяяло, як розплавлене золото, а земля була суха й гола. Служниці чекали з приготованими фруктами, вином і водою, і Джого кинувся вперед — допомогти серу Джорі підтримати її. Далі стояли Аґо й Рахаро. Сонце відблискувало від піску, заважаючи бачити, й Дані приставила руку дашком до очей. І побачила перегоріле багаття, і кільканадцять коней, які спроквола кружляли навколо в пошуках трави, і розсип наметів і циновок. Зібрався невеличкий гурт жінок і дітей — повитріщатися на неї, а трохи далі вона помітила жінок за роботою, і зморщених старих, які стомленими очима втупились у пласке блакитне небо, мляво відганяючи кривавих мух. Якщо порахувати, лишилася сотня людей, не більше. Де колись стояло табором сорок тисяч, тепер гуляли тільки вітер і курява.

— Халасар Дрого пішов,— зронила Дані.

— Хал, не здатний їхати верхи, більше не хал,— мовив Джого.

— Дотраки тримаються лише сильних очільників,— сказав сер Джора.— Мені шкода, королівно. Втримати їх було неможливо. Першим поїхав ко Поно, оголосивши себе халом Поно, і чимало вояків поїхало з ним. Незабаром так само вчинив Джако. Щоночі тікали решта — меншими чи більшими гуртами. Тепер у Дотрацькому морі, де колись був один халасар Дрого, з’явилася дюжина нових халасарів.

— Лишаються тільки старі,— сказав Аґо,— налякані, хворі й немічні. І ми, бо ми дали обітницю. Ми лишаємося.

— Вони забрали всі халові табуни, халесі,— сказав Рахаро.— Зупинити їх ми не змогли — нас було замало. Право сильного — відбирати в слабкого. Також вони забрали чимало рабів — і халових, і ваших, але дещицю все-таки лишили.

— А Іроя тут? — запитала Дані, пригадавши перелякану дівчинку, яку вона врятувала під стінами міста ягнят.

— Її схопив Мато, він тепер кровний вершник хала Джако,— відповів Джого.— Осідлав її кілька разів, а тоді віддав своєму халові, а Джако віддав її своїм кровним вершникам. Їх було шестеро. Коли вони задовольнили жагу, то перерізали їй горло.

— Така була її доля, халесі,— мовив Аґо.

«Якщо я озирнуся — пропаду».

— Лиха доля,— озвалася Дані,— але не така жорстока, як очікує на Мато. Присягаю вам богами давніми й новими, богами ягнят і коней, і всіма відомими богами. Присягаюся Матір’ю гір і Лоном світу. Коли я задовольнятиму свою жагу, Маго й ко Джако благатимуть про милосердя, яке вони виявили до Ірої.

Дотраки обмінялися невпевненими поглядами.

— Халесі,— заговорила служниця Іррі, мов до дитини,— Джако став халом, у нього двадцять тисяч вершників.

Дані закинула підборіддя.

— А я — Данерис Штормороджена, Данерис із дому Таргарієнів, кров од крові Ейгона Завойовника, Мейгора Лютого і всієї давньої Валірії. Я дочка дракона, і я вам присягаюся: ці двоє вмиратимуть у муках. А тепер проведіть мене до хала Дрого.

Хал лежав на голій червоній землі, втупившись у сонце.

Тіло йому обсіла дюжина кривавих мух, але він, здається, не помічав цього. Відігнавши мух, Дані стала навколішки поруч з Дрого. Очі в хала були широко розплющені, але невидющі, й Дані зразу збагнула, що він сліпий. Коли ж вона прошепотіла його ім’я, він, схоже, не почув. На грудях зяяла незагоєна рана — сіро-червоний моторошний рубець.

— А чого він лежить просто неба сам-один, на сонці? — запитала Дані.

— Йому, схоже, подобається тепло, королівно,— пояснив сер Джора.— Очима він завжди проводжає сонце, хоч і не бачить. По-своєму він може ходити. Піде туди, куди його поведуть, але не далі. Їстиме, якщо вкласти йому їжу в рот, питиме, якщо лити воду йому на вуста.

Лагідно поцілувавши своє сонце-й-місяць у чоло, Дані підвелася й обернулася до Міррі Маз-Дуур.

— Дорогі твої чари, мейгі.

— Він живий,— відгукнулася Міррі Маз-Дуур.— Ви просили життя. Заплатили за життя.

— Це не життя для такого, як Дрого. Для нього життя — це сміх, і смажене на багатті м’ясо, і кінь між ногами. Арах у руці та брязкіт дзвіночків у волоссі, з яким він виїжджав проти ворога. Кровні вершники, і я, і син, якого я мала йому подарувати.

Міррі Маз-Дуур не озвалася.

— Коли він стане таким, як був? — суворо запитала Дані.

— Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході,— відповіла Міррі Маз-Дуур.— Коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя. Коли в лоні вашому знову розквітне життя й ви народите живу дитину. Тоді він стане таким, як був, не раніше.

— Залиште нас,— махнула