Джордж Мартін - Гра престолів

чогось... когось... чого? Це дуже важливо, усвідомлювала вона. В усьому світі важило тільки це. Перекотившись на бік, вона зіперлася на лікоть, силкуючись відкинути покривало, в якому плуталися ноги. Рухатися було неймовірно важко. Світ кружляв і гойдався. «Мені треба...»

Її знайшли на килимі: вона повзла до драконових яєць. Узявши її на руки, сер Джора Мормонт відніс її назад на постіль, а вона слабко опиралася. За плечем у нього вона побачила трьох своїх служниць, і Джого з ледь наміченими вусами, і пласке широке обличчя Міррі Маз-Дуур.

— Я мушу,— силкувалася пояснити вона,— мені треба...

— ...поспати, королівно,— закінчив за неї сер Джора.

— Ні,— заперечила Дані.— Будь ласка. Будь ласка!

— Так,— укрив він її шовками, хоча вона палала.— Спіть і набирайтеся сили, халесі. Й повертайтеся до нас.

А тоді поруч виникла Міррі Маз-Дуур, мейгі, та приклала їй до вуст кухлик. Дані відчула смак кислого молока і чогось іще — густого й гіркого. Підборіддям потекла тепла рідина. Не знаючи як, Дані ковтнула. Намет став нечітким, і її знову огорнув сон. Цього разу їй нічого не снилося. Вона тихо й мирно пливла чорним морем, яке не мало берегів.

Минув якийсь час — ніч, день, рік, вона не могла сказати,— і вона знову прокинулася. У наметі було темно, а шовкові стіни ляпали на вітру, наче крила. Цього разу Дані не робила спроби підвестися.

— Іррі,— покликала вона,— Джикі, Дореє...

Вони вмить з’явилися поряд.

— Горло пересохло,— сказала вона,— страшенно пересохло.

І тоді їй принесли води. Вода була тепла й несмачна, однак Дані пожадливо випила її і послала Джикі принести ще. Змочивши хустинку, Іррі обтерла їй чоло.

— Я хворіла,— мовила Дані. Дотрачка кивнула.— Довго?

Хустинка приємно холодила, але Іррі здавалася такою засмученою, що Дані злякалася.

— Довго,— прошепотіла вона.

Коли повернулася Джикі з водою, з нею прийшла Міррі Маз-Дуур з заспаними очима.

— Випийте,— сказала вона, піднімаючи їй голову й підносячи кухоль, але цього разу то було просто вино. Дуже солодке вино. Дані випила та знову відкинулася на постіль, дослухаючись до власного ледь чутного дихання. У всіх членах вона відчувала важкість, а до неї знову підкрадався сон.

— Принесіть мені...— пробурмотіла вона нерозбірливо й сонно.— Принесіть... Я хочу потримати...

— Так? — перепитала мейгі.— Чого бажаєте, халесі?

— Принесіть мені... яйце... драконове яйце... будь ласка...

Повіки налилися свинцем, а вона була така виснажена, що не мала сили їх розліпити.

Коли ж вона прокинулась утретє, крізь димовий отвір у наметі вливалося золоте сонячне проміння, а в руках Дані тримала драконове яйце. Біле, з лускою кольору вершків, з крученими золотими та бронзовими прожилками, й Дані відчувала його жар. Вона лежала під шовками, і гола шкіра вкрилася потом. «Драконяча роса»,— подумала вона. Пальці блукали поверхнею шкаралупи, намацуючи золоті прожилки, а в глибині каменю Дані відчувала, як у відповідь щось ворушиться й випростується. Але її це не лякало. Всі її страхи зникли, перегоріли.

Дані торкнулася чола. Волога від поту шкіра була прохолодною на дотик, гарячка минула. Вона змусила себе сісти. На мить у неї запаморочилось у голові, а між ніг заболіло. Однак вона відчувала, що сили повернулися. Почувши її голос, прибігли служниці.

— Води,— попросила вона,— і знайдіть найхолоднішу карафу вина. І, думаю, принесіть фруктів. Фініків.

— Як зволите, халесі.

— Хочу побачити сера Джору,— сказала вона, підводячись. Джикі принесла халат з пісочного шовку й накинула їй на плечі.— І ще мені потрібна тепла купіль, і Міррі Маз-Дуур, і...

Раптом до неї повернулася пам’ять, і вона затнулася.

— Хал Дрого,— вичавила вона, з острахом вдивляючись в обличчя,— він?..

— Він живий,— тихо озвалася Іррі... але в очах її, коли вона вимовляла ці слова, майнула тінь, і служниця, не чекаючи, помчала по воду.

Дані обернулася до Дореї.

— Розповідай.

— Я... я приведу сера Джору,— мовила лісянка, вклоняючись і тікаючи з намету.

Джикі теж утекла б, але Дані ухопила її за зап’ясток.

— Що сталося? Я маю знати. Дрого... і дитина...— (Чому вона досі не згадала про дитину?) — Мій син... Рейго... де він? Принесіть його.

Служниця опустила очі.

— Хлопчик... він не вижив, халесі,— перелякано прошепотіла вона.

Дані відпустила її зап’ясток. «Мій син мертвий»,— подумала вона, коли Джикі кинулася з намету. Вона здогадувалася. Здогадувалася ще відтоді, як уперше прокинулася під плач Джикі. Ні, знала ще до пробудження. Зненацька в пам’яті ясно сплив сон: полум’я пожирає рослявого чоловіка з мідною шкірою і сріблясто-золотим волоссям...

Вона знала, що мала б заплакати, але очі були сухі як попіл. Вона вже плакала уві сні, і тоді її сльози випаровувалися, торкаючись щік. «Горе моє перегоріло»,— сказала вона собі. Їй було сумно, а проте... вона відчувала, як віддаляється Рейго, наче його ніколи й не існувало.

За кілька секунд увійшли сер Джора й Міррі Маз-Дуур і побачили, що Дані застигла над двома іншими яйцями, які й досі лежать у скрині, їй здавалося, що вони такі самі гарячі, як те, яке вона притискала уві сні, і це було вельми дивно.

— Пане Джоро, підійдіть,— попросила вона. Узявши його за руку, вона поклала його долоню на чорне яйце з черленими завитками.— Що ви відчуваєте?

— Тверду як камінь шкаралупу,— обережно озвався лицар.— Луску.

— А жар?

— Ні. Камінь холодний,— забрав він руку.— Королівно, ви добре почуваєтеся? Ви ще слабка, вам не слід було підводитися з постелі.

— Слабка? Я сильна, Джоро.

Але, щоб догодити йому, вона відкинулася на подушки.

— Розкажіть мені, як помер мій малюк.

— Він і не жив, королівно. Жінки кажуть...

Він затнувся, і Дані зауважила, як обвисла на ньому шкіра, як він накульгує при ходьбі.

— Розповідайте. Розповідайте, що кажуть жінки.

Він одвернувся. В очах застигла тривога.

— Вони кажуть, то був...

Вона чекала, та сер Джора не міг вимовити цього вголос. Обличчя його потемніло від сорому. Він сам здавався напівмертвим.

— Виродок,— закінчила за нього Міррі Маз-Дуур. Лицар був незламним чоловіком, але тої миті Дані збагнула, що мейгі сильніша за нього, і жорстокіша, і безмежно небезпечніша.— Покруч. Я власноруч витягнула його. Він був лускатий, наче ящірка, сліпий, з коротеньким хвостиком і маленькими крильцями, як у кажана. Щойно я торкнулася його, шкіра почала злазити з кісток, а в нутрі копошилися смердючі могильні черви. Він був мертвий уже багато років.

«Темрява»,— подумала Дані.