Джордж Мартін - Гра престолів

я сам зберу військо та власноруч уб’ю твого брата. Ось що я подарую вам, леді Сансо. Братову голову.

І тоді Санса, мов у нападі божевілля, промовила:

— А може, брат подарує мені вашу голову.

Джофрі скривився.

— Не смій так жартувати. Справжня дружина не глузує з чоловіка. Пане Мірине, провчіть її.

Цього разу лицар ухопив її під підборіддя й, однією рукою тримаючи їй голову, другою двічі ударив: спершу зліва направо, а тоді — дужче — справа наліво. З розбитої губи потекла на підборіддя кров, змішуючись із солоними сльозами.

— І нема чого плакати всякчас,— сказав Джофрі.— Тобі більше личить, коли ти усміхаєшся та смієшся.

Санса змусила себе усміхнутися, боячись, що він звелить серу Мірину знов її вдарити, але їй не надто вдалося це, і король похитав головою.

— Витри кров, у тебе жахливий вигляд.

Зовнішній парапет доходив їй до підборіддя, але по внутрішньому краю муру не було нічого — тільки довге провалля, яке закінчувалося двором за сімдесят чи вісімдесят футів унизу. Досить просто штовхнути, сказала вона собі. Він стояв зовсім поряд, розтягуючи в посмішці губи-черв’яки. «Ти зможеш,— сказала вона собі.— Ти зможеш. Давай, просто зараз». Байдуже, навіть якщо вона полетить разом з ним. Байдуже.

— Ну-ну, дівчинко,— опустився перед нею навколішки Сандор Кліган — поміж нею і Джофрі. З делікатністю, дивною для такого здорованя, він витер кров з розбитої губи.

Мить була втрачена. Санса опустила очі.

— Дякую,— сказала вона, коли Сандор закінчив. Вона була чемна дівчинка і завжди пам’ятала про гарні манери.

Данерис

Крила отіняли її гарячкові сни.

«Ти ж не хочеш збудити дракона, правда?»

Вона прямувала довгою залою попід високим мурованим склепінням. Озиратися не можна, озиратися не вільно. Попереду виднілися двері, які здалеку здавалися крихітними, але навіть з такої відстані вона бачила, що вони червоні. Вона пришвидшила крок, і босі ноги лишали на камінні криваві сліди.

«Ти ж не хочеш збудити дракона, правда?»

Сонце падало на Дотрацьке море — на живу рівнину, насичену духом землі та смерті. Трави гойдав вітер, і вони бралися брижами, як вода. Тримаючи Дані в міцних руках, Дрого погладив її між ногами, і розвів їх, і збудив солодку вологу, призначену для нього одного, а згори до них усміхалися зорі — зорі на денному небі. «Додому»,— прошепотіла вона, коли він, увійшовши, наповнив її своїм сіменем, та зненацька зорі зникли, а блакитне небо затулили величезні крила, й світ поглинуло полум’я.

«...не хочеш збудити дракона, правда?»

У сера Джори було змарніле й засмучене обличчя. «Рейгар був останнім з драконів»,— сказав він, гріючи прозорі руки над розпеченою жаровнею, де пашіли червоні, мов жарини, кам’яні яйця. Ось іще мить тому він був тут — а ось він уже тане, тіло втрачає барви, стає невагомішим за вітер. «Останнім з драконів»,— прошепотіла вона ледве чутно, і він зник. Навколо запанувала темрява, а червоні двері, здалося, віддалились.

«...не хочеш збудити дракона, правда?»

Перед нею постав Вісерис. «Дракони не просять милості, шльондро. Не смій веліти дракону! Я дракон, і мене коронують». Його обличчям, як розтоплений віск, текло розплавлене золото, випалюючи в шкірі глибокі борозни. «Я дракон, і мене коронують!» — вереснув він, і долоні його метнулися, як зміїні пащі, вчепилися їй у пипки, щипаючи і викручуючи, в той час як очі його луснули й, наче драглі, потекли попеченими й почорнілими щоками.

«...не хочеш збудити дракона, правда?»

Червоні двері виднілися далеко попереду, а ззаду, відчувала вона, її наздоганяв крижаний подих. Якщо він огорне її, то вона помре смертю, гіршою за смерть, і вічно витиме самотиною в темряві. Вона побігла.

«...не хочеш збудити дракона, правда?»

Нутро наповнював жар, у лоні жахливо палало. Перед очима стояв високий і гордий син: мідна шкіра, як у Дрого, сріблясто-золоте волосся, як у неї, і фіалкові очі-мигдалини. Усміхнувшись, він потягнувся до неї рукою, та коли він розтулив вуста, з них вихопилося полум’я. Вона бачила, як палає у нього в грудях серце, а за мить він згорів, перетворившись на попіл, як од свічки згоряє метелик. І вона заплакала за своїм малюком, за тими вустами, які так і не торкнулися її грудей, але сльози, падаючи на шкіру, випаровувалися.

«...хочеш збудити дракона...»

У коридорі вишикувалися привиди, вбрані у вицвілі королівські шати. В руках вони тримали ясні полум’яні мечі. Волосся у них було срібне, і золоте, і платиново-біле, а очі — опал і аметист, нефрит і турмалін. «Хутчіш! — кричали вони.— Хутчіш, хутчіш!» Вона бігла, і де підошви торкалися підлоги, камінь плавився. «Хутчіш!» — одностайно кричали привиди, і вона, заверещавши, стрибнула вперед. У спину їй величезним ножем уп’явся біль, і вона відчула, як лускає шкіра і як пахне, закипаючи, кров, і побачила тінь крил. І тоді Данерис Таргарієн злетіла.

«...збудити дракона...»

Попереду маячіли двері, червоні двері, зовсім близько, зовсім близько, коридор навколо здавався розмитим, а холод лишався позаду. Але зник камінь, і вона злетіла над Дотрацьким морем, вище й вище, під нею брижилася зелень, а всі живі істоти з жахом тікали від тіні її крил. Вона відчувала запах домівки, бачила її — отам, зовсім близько, за дверима — зелені луки й великі кам’яниці й руки, які зігріють її... Вона розчахнула двері.

«...дракона...»

І тоді вона побачила брата Рейгара на вороному жеребці — чорному, як його обладунки. У вузькому прорізі для очей мерехтіло червоне полум’я. «Останній з драконів,— ледь чутно прошепотів голос сера Джори.— Останній, останній». Дані підняла чорне блискуче забороло. І побачила всередині власне обличчя.

А після цього довгий час вона не відчувала нічого, крім болю, і вогню в нутрі, і перешіптування зірок.

Отямилася вона від присмаку попелу.

— Ні,— застогнала вона,— ні, будь ласка...

— Халесі? — схилилася над нею Джикі, як перелякана олениця.

Намет потопав у темряві, непорушній і щільній. З жаровні підіймався попіл, і Дані проводжала його очима до димового отвору. «Летіла,— думала вона.— Я мала крила, я летіла». Та це було уві сні.

— Допоможіть,— прошепотіла вона, силкуючись підвестися.— Принесіть...

Голос не слухався, і горло пекло, як жива рана, а Дані не могла пригадати, чого хоче. Чому все так болить? Так наче тіло подерли на клоччя, а тоді знову зліпили докупи.

— Я хочу...

— Так, халесі.

І вмить Джикі вибігла з намету, гукаючи до когось. Дані хотіла...