Джордж Мартін - Гра престолів

І Мормонт, і дотраки відійшли.

— Ти знала,— заговорила Дані, коли вони пішли. Біль мучив її і зсередини, і ззовні, але лють додавала сил.— Ти добре знала, що я купую, ти знала ціну, але все одно дозволила мені її сплатити.

— Не слід було їм палити мій храм,— спокійно відповіла огрядна жінка з пласким носом.— Вони розсердили Великого Вівчаря.

— Це справа рук не бога,— холодно зронила Дані. «Якщо я озирнуся — пропаду».— Ти обдурила мене. Убила дитину в мене в лоні.

— Огир, який осідлає світ, не палитиме міст. І халасар не втопче в землю жодного народу.

— Я заступилася за тебе,— страдницьки мовила Дані.— Врятувала тебе.

— Врятувала мене? — виплюнула лазарянка.— Мене мали троє комонників, і не як чоловік жінку, а ззаду, як пес вилазить на суку. Коли ти проїжджала повз, на мене уже виліз четвертий комонник. То як ти мене врятувала? В мене на очах спалили божий храм, у якому я зцілила без ліку добрих людей. Мою домівку вони теж спалили, а на вулиці я бачила цілі гори голів. Голову пекаря, який пік для мене хліб. І хлопчика, якого я врятувала від мертвоочної гарячки всього три місяці тому. Я чула, як плачуть діти, яких батогами розганяють вершники. То скажи-но мені, кого ти врятувала?

— Життя тобі врятувала.

Міррі Маз-Дуур розреготалася.

— Поглянь на свого хала — і подумай, чого варте життя, якщо відібрали все інше.

Гукнувши вояків свого хасу, Дані звеліла їм забрати Міррі Маз-Дуур і зв’язати по руках і ногах, але мейгі тільки посміхалася, коли її виводили, так наче в них з Дані є спільна таємниця. Одне слово — і мейгі відрубають голову... та що тоді отримає Дані? Голову? Якщо життя нічого не варте, то чого варта смерть?

Дані провели назад у намет, і вона звеліла приготувати купіль; цього разу крові у воді не було. Дані викупалася сама: змила з рук і грудей бруд і пил, обтерла обличчя м’якою хустиною, з милом вимила й довго вичісувала заплутане волосся, поки воно не заблищало, як раніше. Закінчила вона вже в сутінках, почуваючись виснаженою. Вирішила попити й перекусити, але змогла тільки з’їсти один інжир і зробити ковток води. Сон би їй зарадив, але вона й так останнім часом спала багато... навіть забагато, якщо по щирості. Ця ніч належить Дрого — за всі ночі, що були й що не збулися.

Пригадуючи їхній перший спільний виїзд верхи, Дані вивела хала в темряву, адже дотраки вірять, що всі найважливіші події в людському житті мають відбуватися просто неба. Вона запевняла себе, що на світі є сили, могутніші за ненависть, а чари — давніші й вірніші, ніж усе, чого навчилася мейгі в Ашаї. Ніч була чорна й безмісячна, але над головою горіли мільйони яскравих зірок. Дані сприйняла це за добрий знак.

Тут не було м’якої трав’яної постелі, тільки тверда курна земля, гола й кам’яниста. На вітру не шурхотіли дерева, й не дзюрчав поблизу струмок, який заспокоїв би її страхи ніжною музикою води. Дані запевнила себе, що зірок буде цілком достатньо.

— Пригадай, Дрого,— прошепотіла вона,— пригадай наш перший виїзд разом, наше весілля. Пригадай ту першу ніч, коли ми зачали Рейго: навколо зібрався весь халасар, а ти не відривав очей від мого обличчя. Пригадай, якою прохолодною і прозорою була вода в Лоні світу. Пригадай, мій сонце-й-місяцю! Пригадай — і повертайся до мене.

Після пологів лишилося забагато розривів, тож Дані не могла пустити його в своє лоно, як хотіла б, але Дорея навчила її інших способів. Дані пестила його руками, і вустами, і грудьми. Дряпала нігтями й обсипала поцілунками, вона шепотіла, благала й розповідала історії, а насамкінець вмила сльозами. Але Дрого нічого не відчував, не розмовляв і не ворушився.

І коли над порожнім обрієм заяснів блідий світанок, Дані збагнула, що втратила його назавжди.

— Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході,— мовила вона печально.— Коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя. Коли в лоні моєму знову розквітне життя і я народжу живу дитину. Тоді ти повернешся, мій сонце-й-місяцю, не раніше.

«Ніколи,— озвалася темрява,— ніколи, ніколи, ніколи».

У наметі Дані відшукала шовкову подушку, м’яко набиту пером. Повертаючись до Дрого, до свого сонця-й-місяця, вона тулила її до грудей. «Якщо я озирнуся — пропаду». Навіть іти було боляче, і хотілося спати — заснути сном без сновидінь.

Опустившись навколішки, вона поцілувала Дрого у вуста й притиснула подушку йому до обличчя.

Тиріон

— У них мій син,— сказав Тайвін Ланістер.

— Так, мілорде,— виснажено підтвердив гонець. На грудях його подертого сюрко під засохлою кров’ю заледве можна було розрізнити плямистого вепра Крейкголів.

Один із синів, подумав Тиріон. Сьорбаючи вино й думаючи про Джеймі, він не промовив ні слова. Коли він підніс руку, лікоть прошило болем, нагадавши йому про те, як сам він скуштував бою. Тиріон любив брата, однак не згодився б опинитися разом з ним у Лопотючому лісі за все золото Кичери Кастерлі.

Коли гонець передав донесення, серед скликаних батьком капітанів і прапороносців запанувала мертва тиша. Чути було тільки, як сичить і потріскує поліно в коминку в самому кінці довгої вітальні, у якій гуляли протяги.

Після довгого й тяжкого переходу на південь Тиріон страшенно радів можливості бодай одну ніч поспати в заїзді... хоча він би волів, щоб це був не той заїзд з усіма його спогадами. Батько взяв неймовірний темп, і це далося взнаки. Поранені в бою старалися не відставати, бо в іншому разі їх просто лишали. Щоранку при дорозі хтось зоставався: засинав, але так і не прокидався. Щодня хтось падав на ходу. Щовечора хтось дезертирував — просто безшумно розчинявся в сутінках. Тиріон відчував спокусу вчинити так само.

Коли його збудив зброєносець, повідомивши, що прискакав гонець зі страшною звісткою з Річкорину, Тиріон був нагорі — насолоджувався пуховою периною і теплом тіла Шей у себе під боком. Виходить, усе було марно. Ця гонка на південь, ці нескінченні форсовані переходи, трупи обіч дороги... все на пси. Роб Старк дістався Річкорину багато днів тому.

— Як це могло статися? — простогнав Гарис Свіфт.— Як?! Навіть після Лопотючого лісу Річкорин мав лишатись у залізному кільці, в оточенні величезного