Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

ні про який княжий трон не думали, але люди надумали за вас! Уже бігають і хваляться, хто в якому місті чи повіті намісником буде. Он у коридорі чекає делегація панотців, які хочуть поставити питання про відновлення київської митрополії та відокремлення від руської церкви. Кажуть, що коли Київ уже столицею був, про Москву ще ніхто й не чув. Мене знайомі питали про посади в посольствах. Бо як буде Київська Русь, знадобляться ж їй дипломати. Особливо цікавлять європейські країни з добрим кліматом.

Я зареготав. Це ж смішно все було! Одразу скривився, бо реготати мені було поки не можна. Великий князь Київський!

— А це у мене корона буде, чи як?

— Корона, трон, усе як треба.

— Альчесто, хочеш стати князівною? — спитав я.

— Я католичка, ваша величносте.

— Ну, це просто вирішити. Наверну все князівство під Папу Римського.

— Ага, викликайте ксьондза, муллу й рабина, і нехай вас переконують. Як робив Володимир Великий, хреститель Русі, — запропонував Бар-Кончалаба.

— А чи зможемо ми приєднати до Київського князівства й Сардинію? — поцікавилася Альчеста.

— Ну, для цього треба буде підкорити половину Європи, але чому б і ні!

Ми жартували й усміхалися, коли зазирнув Самсонов.

— До вас іще один відвідувач. — сказав він. Чомусь аж побілів.

— Усе, нікого більше не приймаю, — сказав я. — Государю треба відпочити.

— Той чоловік сказав, що ви його приймете, — тихо промовив Самсонов, а професор і Альчеста реготали. — Його звати барон фон Шпіл.

Регіт урвався, і я більше не усміхався. Узяв з-під подушки браунінг.

— Я б не хотів світитися перед ним, — сказав Бар-Кончалаба.

— І не треба. Будьте в сусідній кімнаті. Ти, Альчесто, теж.

— Я не хочу залишати тебе.

— Усе буде добре. Йди.

Вони вийшли. Я кивнув Самсонову, і той запустив барона. Він зайшов, озирнувся. Обличчя було прикрите маскою. Я вказав на стілець, що стояв на віддалі від мого ліжка. Фон Шпіл уважно спостерігав.

— А вам знову пощастило, Іване Карповичу. — Він недобре засміявся.

— Ви прийшли поговорити про моє щастя?

— Саме так. Бо коли людина мусить загинути, а залишається жива, хіба це не щастя? — Барон дивився мені у вічі. Він був спокійний, уже перегорів. — Я отримав вашого листа, Іване Карповичу.

— Цікава історія? Я начебто нічого не пропустив?

В історії виклав усі пригоди у фон Шпіла з велетнем.

— Лайно, а не історія.

— Дуже прикро, що вам не сподобалося.

— Іване Карповичу, ви граєтеся з вогнем.

— Радше вогонь грається зі мною, а я просто намагаюся не обпектися.

Барон невідривно дивився на мене.

— Мені потрібна та дівчина.

— Про це не може бути й мови.

— Ви не хочете миру?

— Хочу. Але за неї буду воювати.

— Ви можете загинути удвох, — попередив барон.

— Можемо. Але вас знищать у будь-якому випадку. Чи я вас пристрелю, чи ваші вороги розірвуть ваше багатство.

— Я перший знайшов її!

— Я знайшов, а ви викрали.

— І ви будете ризикувати життям заради баби?

— Я робив це і зроблю ще, якщо буде потреба. Доля Альчести не є предметом нашого обговорення.

Барон подивився на мене.

— Сто тисяч. Я дам вам сто тисяч. Хочете асигнаціями, хочете акціями чи облігаціями, або навпіл. Сто тисяч рублів. А ви віддасте її.

— Бароне, Альчеста — моя майбутня дружина. Я не торгую нареченими.

— Що? Дружина? — Фон Шпіл скривився. — Дружина?

— Так, як тільки я одужаю, буде весілля.

— Ви збожеволіли?

— Ні.

— Я... Я... — Фон Шпіл так і не сказав, що він. Ми сиділи мовчки. Барон напружено про щось думав. Потім підвівся. — Добре, мир то мир. Нехай буде на ваших умовах. Але якщо вся ця історія чи її частина вийде на яв, я знищу вас!

— Якщо я почую тремтіння землі біля мого хутора, я вас теж знищу! Тримайте свого велетня подалі.

Барон завмер, подивився на мене й пішов геть. Зайшли Альчеста й Бар-Кончалаба, які чули розмову через причинені двері.

— Я ледь не застрелила того покидька, — сказала Альчеста.

— Ви це серйозно — про весілля? — спитав професор.

— Так, якщо Альчеста погодиться. — Я дивився на неї. Вона замислилася.

—