Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Скидається на те, що його вихователь Берлінґейм завжди залишався його відданим другом, і він палає пристрастю до Ебенезера та Анни як одного цілого.

Його сестра Анна наразі перебуває десь у Провінції.

Вона й досі залишається незайманою, попри її інтимні стосунки з Берлінґеймом.

Вона кохала не Берлінґейма, а свого брата, любов'ю, надто темною і глибокою, щоб її зрозуміти.

І сам він не мав напрямку, мети чи будь-яких сподіванок на майбутнє і був у цьому світі наче сирота, як Берлінґейм, не маючи досвіду і фізичних, фінансових, інтелектуальних і духовних ресурсів цього джентльмена.

Отож маючи справу з усіма цими проблемами, що ледь не зводили з розуму, хіба ж міг він підійти до незнайомців і почати спокійно ставити їм запитання? Ба навіть та помірна зацікавленість, яку викликала його поява у присутніх, призвела до того, що у нього в животі почало все перевертатися, а лице спалахнуло. Уся його рішучість, якої і так було незгурт, вмить щезла; скориставшись з тих грошей, що йому вручила Джоан Тоуст, він уперше відучора купив собі якогось харчу і, скінчивши їсти, залишив заїзд. Декілька хвилин він безцільно тинявся неоковирними вулицями міста, ніби сподіваючись вгледіти на котрійсь із них Анну. Якби не негода, то він би так і проблукав цілий день, відмовляючись, за браком мужності, визнати, що його сестра, цілком можливо, десь страждає, потрапивши в скрутне становище, і коли б стало заходити сонце, він, зітхнувши, повідомив би Берлінґейму, що його розпитки не дали ніякого висліду. Але невдовзі від вологого вітру, що задував з боку річки Сент-Мері, він змерз і був змушений шукати собі прихистку в безіменному трактирі, єдиній іншій корчмі, яку він, прогулюючись, примітив, щоб замовити собі рому і цим погамувати стукіт зубів.

Цей заклад, як він помітив, був не таким вишуканим, як його конкурент: долівка була викладена мушлями від устриць, столики не були вкриті скатертинами, а в повітрі висів змішаний дух застоялого тютюнового диму, скваснілого пива та несвіжого їдла з дарів моря. Цей останній запах, здавалося, линув не так від страв, як від вологих каптанів завсідників корчми, які також з огляду на інші прикмети скидалися на рибалок. Вони не звернули жодної уваги на Ебенезера, ведучи й далі свої балачки про рибальські сіті та погоду, замислено нависаючи над своїми кухлями та погладжуючи бороди. І хоча ця цілковита байдужість позбавила Ебенезера будь-якої можливості підступити до них зі своїми розпитками, однак водночас вона дала йому змогу відчувати себе не так скуто в їхній присутності; він спромігся підсунути стільця ближче до вогню і настільки осмілів, що, відсьорбнувши рому, став уважніше розглядати інших відвідувачів.

В одному кутку зали йому впав ув око якийсь чоловік, що спав, вклавшись усім тулубом, руками й головою на стіл. Чи то спиртне, розпач чи звичайна втома подіяли як снодійне, поет не міг сказати напевно, але його серце забилося частіше, коли він побачив цю сцену, бо хоч хлоп і не виглядав охайнішим чи менш потяганим за решту присутніх, однак його каптан знавав кращі дні й був пошитий не з простого шкотського сукна роботяг, а із саржі кольору стиглої сливи і був підбитий сріблястим прюнелем — точнісінький близнюк того каптана, який Ебенезер вдягав для авдієнції у лорда Балтимора, а наступного дня запакував у скриню, щоб відправити до Меріленду! Те, що могло існувати два таких каптани, було маловірогідно, оскільки Ебенезер сам обирав собі матеріал і шив каптан на загад у кравця, згідно з тогочасним стилем, який навряд чи можна було стріти де-небудь поза межами Лондона; втім, він не зважився ризикнути і здійняти галас, розбудивши хлопа, а тому подав натомість знак, щоб йому принесли ще рому, і запитав кельнера, що то за чоловік, який там спочиває.

— Та хто його зна, може, губернатор Ніколсон чи король Вільям, — відказав чоловік. — Я не маю звички пхати свого носа у справи моїх завсідників.

— Звичайно, звичайно, — наполягав Ебенезер і сунув йому в руку два шилінги. — Але для мене це може бути важливо — знати, хто він.

Кельнер подивився на монети і, схоже, вирішив, що цього буде вповні достатньо.

— Правду сказати, — вирік він, — то ніхто не знає напевно, ким є цей добродій, хоча він винаймає ліжко нагорі та їсть он за тим столиком.

— Що, оце й усе?! Ти хочеш два шилінги за цю новину?

Кельнер застережливо звів догори вказівного пальця і пояснив, що той сплячий чоловік у Сент-Мері не новачок — він відвідує цю корчму вже декілька місяців, але подейкують, що він не той, за кого себе видає.

— Він дав усім довкола зрозуміти, що він Поет-лауреат Меріленду на ім'я Ебенезер Кук, але він або найбільший шахрай, що коли-небудь рискав у пошуках здобичі в Сент-Мері, або ж боїться власної тіні.

Ебенезер, почувши ці відомості, виказав таку зацікавленість, що подробиці коштували йому ще шилінг.

— Він прибув у Сент-Мері в кінці вересня чи в жовтні, — провадив далі кельнер, ховаючи гроші до кишені, — але звідки і як він сюди потрапив, ніхто напевне не знає, оскільки флотилія прибула і вже відпливла за декілька тижнів до того. Вбраний він був у одяг, який ви оце зараз на ньому бачите, хоча тоді він виглядав розкішним, та й сам він був неначе якийсь фертик зі Святого Павла, походжав з бундючним видом і виголосив, що є Лауреатом Меріленду Ебеном Куком.

— Йсусе, ошуканець! — скрикнув Ебенезер. — І що, його ніхто не запідозрив?

— Та були тут огудники, що хотіли трохи збити йому пиху; авжеж, були, — завершив кельнер. — Щоразу, коли вони просили його прочитати їм якогось вірша, він казав: «Муза не співає по корчмах», — чи щось на кшталт цього; а коли вони спитали, чому він так пізно прибув з Англії, то вирік, що, перш ніж флотилія дісталася Віргінських мисів, з «Посейдона» Джима Міча його викрали пірати, а потім викинули за облавок, маючи намір втопити, але він виплив на берег і з’ясував, що опинився в Меріленді. Тут усілякі штукарі та дотепники почали було з нього збиткуватися, але цю його історію невдовзі підтвердив сам полковник Роботем, радник…

— Не може бути!

Кельнер ствердно кивнув.