Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Полковник і його донька пливли разом з ним на «Посейдоні» і бачили, як його силоміць забрали пірати, разом зі слугою та трьома моряками, про яких відтоді ніхто нічого не чув. Декотрі й досі беруть під сумнів історію цього хлопа, позаяк за всі ці місяці ніхто від нього так і не почув бодай одного віршованого рядка, а щоб налякати, досить лише згадати ім'я його батька Ендрю або ж ім'я його тестя.

— Тестя?! — Ебенезер підхопився зі свого стільця. — Ви маєте на увазі Вільяма Сміта, бондаря?

— Я не знаю ніякого бондаря на ім'я Сміт, — засміявся кельнер. — Я мав на увазі полковника Роботема з Телботу, який був достатньо переконаний у його особистості, щоб узяти собі в зяті, але відтоді він довідався про ще одного чоловіка, який видавав себе за Ебена Кука! Він збирається подати до суду на самозванця, а тим часом цей хлоп так його боїться…

— Досить, — похмуро сказав Ебенезер. Залишивши склянку рому непочатою на столі, він без вагань упевненим кроком підійшов до стола, за яким спав чоловік і, побачивши, що там і справді задрімав Бертран Бертон, обома руками трусонув його за плечі.

— Ану прокидайся, негіднику!

Бертран одразу ж підхопився, і тривога від того, що його так нагло збудили, обернулася на жах, коли він побачив, хто його трусив.

— Підлий інтригане! — несамовито прошепотів Ебенезер. — Що ти тепер накоїв?

— Стривайте, пане Ебене! — прошепотів пахолок у відповідь, жалюгідно роззираючись навкруги, щоб оцінити небезпеку свого становища. Але інші завсідники, якщо вони взагалі звернули увагу на цю сцену, споглядали за нею з лінивою цікавістю, вбачаючи в тому якусь розвагу для себе: ззовні виглядало так, ніби вони анітрохи не розуміють, у чому тут справа. — Залишмо це місце, пане, а доти тут ні слова! Мені стільки треба вам розповісти!

— А мені тобі! — відказав поет, і в його голосі лунали неприємні нотки. — Отже, ви дуже непокоїтеся за свою подальшу долю, пане Лауреате?

— І для того є підстави, — зізнався Бертран, досі кидаючи погляди довкола. — Але більше мене турбує ваша доля, пане, і доля вашої сестри Анни!

Ебенезер вхопив його за зап'ястки.

— До біса твої турботи, чоловіче! Що тобі відомо про Анну?

— Не тут! — став благати пахолок. — Ходімо до моєї кімнати нагорі, де ми зможемо поговорити, нікого не боячись.

— Це ти чогось боїшся, а не я, — мовив Ебенезер, але дозволив, щоб Бертран провів його східцями нагору. Він помітив, що предмети одягу слуги, починаючи з перуки й закінчуючи пантофлями, були речами з його скрині, всі виглядали доволі поношеними та потребували прання; але сам чоловік, хоч очі його були каламутні від сну та ляку, очевидно значно поліпшив свій стан, вдаючи із себе лауреата. Він набрався тіла, а його постава, хоч він і виглядав якимось скуйовдженим і неохайним, прибрала гідності — безперечно, він більше приваблював до себе, ніж його хазяїн. Коли вони нарешті ввійшли в Бертранову кімнату, єдиними меблями якої були ліжко, стілець і вмивальник, Ебенезер уже ледь стримував своє обурення.

Слуга озвався першим.

— Як так сталося, що ви опинилися тут, сер? Я думав, що ви ув'язнені в Молдені.

— Ти знав! — Ебенезер побілів на виду. — Ти знав, у якому жалюгідному становищі я був, і скористався з цього собі на пожиток.

Від гніву його охопила така слабкість, що він був змушений сісти на стілець.

— Прошу, вислухайте, що я маю вам сказати, — став благати Бертран. — Це правда, що наприпочатку я став грати вашу роль, аби потішити своє марнославство, але невдовзі хоч-не-хоч я вже був змушений це робити, і коли я почув, що вас там утримують проти волі, то єдиною моєю метою було зробити вам послугу.

— Знаю я твої послуги! — вигукнув поет. — Бажаючи зробити мені послугу, ти програв усі мої заощадження на «Посейдоні» та на додачу здобув мені славу звабника жінок!

Але на Бертрана це не справило сильного враження, і він наполіг, щоб йому дали змогу все пояснити.

— Ніхто не прагнув більше, ніж я, — вирік він, — залишитись у Лондоні зі своєю Бетсі, і я навіть ладен був би ризикнути і вручити свого стручка Ральфу Бердселу — як то кажуть, Краще вже згубити хліба шмат, ніж втратити весь буханець. Але Доля визначила інакше і…

— Нумо обійдемося без твого скиглення і передмови, — наказав хазяїн, — й одразу перейдемо до твоєї побрехеньки.

— Я лише хотів сказати, пане, що ось я тут, і мене із дамою мого серця розділяє пів світу, зі мною жорстоко обійшлися ті кляті пірати, і, крім того, я був дуже розчарований, втративши свій острів в океані…

— Втративши свій острів в океані!

— Еге ж, паночку. Тобто я хочу сказати, що не кожен день чоловіку доводиться бачити, як сім золотих міст вислизають у нього, так би мовити, крізь пальці, не кажучи вже про моїх ясношкірих дівчат-язичниць, що були б ладні вдатися до будь-яких бісівських штук, які спали б мені на думку, приносили б мені тістечка та келишок пива щогодини…

— Давай, давай, ач як пустив слинку!

— А отой мій шляхетний Дрейкпекер, нехай Бог благословить його серце, — великий і чорний, мов шкотський бик, чоловік такий, що й вавилонську блудницю здатен вграти, а разом з тим такий покірний парафіянин, що ним міг би похвалитися будь-який бог, і котрого ви віддали, щоб він доглядав якогось смердючого дикуна…

— Їй-бо, чоловіче, облиш цю історію і починай уже розповідати свої байки! Я ж був при тому!

Із цим твердженням Бертран не міг не погодитися.

— Я вам усе це тут розповідав лише для того, — сказав він, — щоб допомогти зрозуміти, у якій притузі я опинився і яким жалюгідним себе відчував, коли свинарка сказала нам, що ми у Меріленді, і я був змушений, так би мовити, упасти з Небес у Пекло.

— Байдуже, чи то твоє жалюгідне становище, чи то твоя легкодуха натура, — мовив у відповідь поет, — але я й так усе добре зрозумію і без твоєї допомоги. А щодо свинарки… — Він завагався, подумавши, що краще буде не оголошувати про свій шлюб, і натомість зажадав, щоб слуга почав свою розповідь,