Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

відколи той прибув до Сент-Мері-Сіті близько трьох місяців тому, та дав звіт щодо своєї поведінки в найкоротший і найясніший спосіб, наскільки йому дозволяє така безперервна низка крутнів.

— Єдиним моїм бажанням є саме так і зробити, пане, — запевнив Бертран. — Я лише прошу вибачити мені оте моє лукавство, що я виявив наприпочатку й думав загладити цим вступом; решта ж більше заслуговує на поблажливість і спочуття, ніж на догану, і я все залюбки вам відкрию, як то зробив у розмові з вашою бідолашною сестрою і зробив би, спілкуючись із самим паном Ендрю, який спочатку і відіслав мене до вас на Паддінґ-Лейн з однією лише метою у цьому широкому і порочному світі…

— Із якою? — вигукнув Ебенезер. — Викрасти моє ім'я і чин, аби звести у Радника його доньку? А щоб я здох, коли не виб'ю з твоєї шкіри батогами бодай одне чесне речення англійською мовою!

— …бути вашим порадником і захисником, — мовив Бертран, і коли його хазяїн зробив рух, немов збираючись напасти, він відступив на протилежний бік ліжка і поквапився розпочати розповідь. Відкриття, що вони перебувають у Меріленді, а не на Сиболі, пояснив він, і як наслідок усвідомлення того, що він більше не божество, а лише звичайнісінький слуга, так гнітюче вплинуло на нього, що коли, за наказом Тімоті Мітчелла, він разом з іншим слугою вирушив привезти скриню Ебенезера, то не зміг не піддатися спокусі видати себе за Лауреата, хоча б на час свого відрядження. Тим-то він і виголосив своєму компаньйону, що насправді він і є Ебенезером Куком, а той чоловік у капітана Мітчелла — його слуга, і що вони лише на якийсь час, маючись на бачності, помінялися ролями. Одначе, повів далі він, їх зустріли в Провінції доволі тепло, і тепер цей перевдяг був не потрібен. Потім вони забрали скриню, що була записана на Ебенезера Кука, і, домовившись про нічліг для пана і його слуги, Бертран надумав далі діяти самостійно, аби дістати якомога більшу вигоду зі свого чину, який він здобув на такий короткий строк.

— Усе йшло добре, — зітхнув він, — до тієї години, коли я залишив заклад Вансверінґена, розташований трохи далі по цій вулиці. Сонце підбилося височенько, і мене трохи розвезло від рому; поки я стояв, роздивляючись, де я, якась гарненька, що куди там, молода панночка зі слізьми на очах підійшла до мене і з криком «Любий Ебенезере!» обхопила мене руками за шию. Це була Люсі Роботем, ота сама хвойдочка, що переслідувала мене на «Посейдоні» і вважала, що мене вже давно забили пірати!

Заради старих часів, вів далі Бертран, він пригостив обідом у Вансверінґена міс Роботем, чий татусь засідав у раді Сент-Мері, і коли вона зняла своє манто, щоб сісти до столу, він, на своє здивування, помітив, що вона вагітна. Він став розпитувати її (Ебенезер поморщився від самої думки), і вона знову залилася слізьми і зізналася, що, коли вони прибули до Меріленду, її обдурив, пообіцявши з нею одружитися, велебний Джордж Табмен, отой самий, чиї таланти до спекуляцій довели до злиднів половину пасажирів «Посейдона» і якому вона дала запліднити себе в будиночку пароха парафії Порт-Тобакко лише для того, щоб невдовзі після весілля довідатися про те, що їхній шлюб незаконний, бо велебний Табмен забув розлучитися зі своєю першою дружиною, що залишилася в Лондоні. Полковник Роботем одразу ж домігся, щоб шлюб скасували, і, крім того, звернувся до єпископа з клопотанням, щоб той учинив слідство проти Табмена і заборонив відправляти служби йому і велебному Перегріну Коні, який, як він стверджував, свідомо благословив двоженський союз свого колеги, але всього впливу полковника в Провінції не стало, щоб знайти ще одного чоловіка для Люсі чи сповільнити прояви ознак її стану, які вкупі з її репутацією жінки не дуже розбірливої у своїх зв'язках усунули її з переліку дівиць, з якими варт одружуватися джентльменам.

— Отож тоді я й зрозумів, чого вона так зраділа, побачивши мене живим, — мовив пахолок. — Я поставився до неї з великим спочуттям, хоча й не збирався одружуватися з нею як Бертран Бертон, не кажучи вже про те, щоб зробити її дружиною Ебенезера Кука! Як то кажуть, Дім завжди стоїть готовий, а от дружину ще треба створити. Однак я приховав свої почуття і ні словом, ні ділом не виказав, що укмітив, у чому полягає її підлий викрут. Якраз навпаки, я став доброхіть вдавати із себе люб'язного Лауреата, аби краще вивідати, які ще козирі приховує ця дівка про запас.

— І поза всяким сумнівом, знову почати з того місця, на якому ти зупинився на борту «Посейдона».

Бертран підвів догори вказівного пальця.

— Я не стану заперечувати, що ми зробили одне одному приємність, перш ніж день добіг кінця, — щиро сказав він. — Я таки перехилив келишок-другий, і в мені почали, так би мовити, вигравати бісики, і я прагнув знову побачити ту знамениту емблему, якою так хизується Люсі. Вона вся в ластовиннячку, присяй-бо, і…

— Я знаю, знаю, — нетерпляче мовив Ебенезер. — Вона схожа на Велику Ведмедицю, ну, і так далі.

Бертран, пригадавши, у захваті клацнув язиком.

— Та й крім того, то неабияка втіха — мати справу з дівчатами, котрі нещодавно зайшли у тяж…

— Ні, о Боже, мене знудить!

— У всякому разі, — завершив пахолок, стиснувши плечима, — я дійшов висновку, що ця дівка отримала по заслугах, бо вона обібрала вас, вдавшись до отих хитромудрих і підступних ставок і заклáдів.

— До речі! — вигукнув Ебенезер. — Коли вже мова зайшла про заклáди…

— Ні слова більше, — усміхнувшись, урвав його Бертран. — Те ж саме питання спало і мені на думку тієї ж таки хвилини, коли я її уздрів, і коли надійшла слушна хвилина, я прямо запитав її, хто ж таки зірвав банк і виграв ту останню величезну ставку на кораблі, коли я заклав увесь мис Кука, аби отримати назад ті гроші, що втратив раніше. Спочатку вона не хотіла відповідати, але коли я пригрозив їй, що пройдуся своїм паском по її сідничках, як то я мав звичай робити із Бетсі, коли вона починала дражнитися, тільки тоді мені і вдалося вирвати з неї правду, яка полягала в тому, що вона сама, змовившись із Табменом і тим сучим сином капітаном Мічем, виграла той приз!

— О Боже!