Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Поет був так тяжко приголомшений цими одкровеннями, що, почувши це, тільки й зробив, що махнув рукою.

— Втім, байдуже, єднають їх узи кохання, ненависті чи смерті, — закінчив Берлінґейм, — майже завжди їхній союз уособлює пишноту, цілокупність і апокаліпсис — річ, якої жадають і перед якою тремтять! І саме до такого союзу прагне Анна всім своїм серцем, хай як би це приховував її розум; і саме це змусило її подолати пів світу, щоб відшукати тебе, а твого батька — привести її додому, якщо він потрапить її знайти. І саме до цього горнеться також твоє серце, хочеш ти цього чи ні, як квітка до сонця, аби ви могли стати одним цілим і насититися так, як ніколи, відколи з'явилися на світ; чи як голка компаса до покладів залізної руди, скеровуючи тебе до порту призначення твоєї долі! І цього самого жадаю також і я, і нічого поза тим; я — Поклонник Цілокупності, я Той, Хто обіймає всі Суперечності, хто є Чоловіком усього Творіння, Коханцем Космосу! Генрі Мор та Ісаак Ньютон — мої бандури та aides-de-chambre[79]; я пізнав свою велику Наречену часточка за пишною часточкою і кохався з її disjecta membra[80], з її різноманітними розкішними частинами; але я палко бажаю Цілості, прагну допасувати шип у паз, хочу єднання протилежностей, всесвіту, що не має швів, — символом якого є ви, близнюки in coito[81]! Я не знаю, звідки ведеться мій рід, що дав би мені місце та мету в порядку Природи: ну, що ж, добре — тоді я буду ззовні й буду Її владарем і чоловіком!

Берлінґейм так збудився від власного пишномовства, що під кінець своєї промови крокував з одного кінця каюти в інший, завзято жестикулюючи, а його голос ледь не зривався на крик, неначе він впав у якийсь екстаз; і навіть якби Ебенезер не був надто збентеженим, щоб із певною недовірою поставитися до цих слів, то й тоді навряд чи він міг би брати під сумнів щирість свого колишнього вихователя. Але він був приголомшений тим, що відкрилося його очам, і це сповнило його жахом: він вхопився за голову і застогнав.

Берлінґейм зупинився перед ним.

— Ти ж, звісно, не станеш заперечувати, що в тому є й твоя частка вини?

Поет похитав головою.

— Я не стану заперечувати, що душа людська глибока і безмежна у своєму розмаїтті, як простір Небесний, — відказав він, — чи що у зародку криється вся сума цілковитих протилежностей і можливостей. Але я просто вражений тим, що ти кажеш про мене й Анну!

— А що ж я такого сказав поза тим, що ти людина?

Ебенезер зітхнув.

— Цього цілком достатньо.

На той час сонце вже яскраво освітлювало східну частину неба, і «Пілігрим» упевнено рухався вглиб Затоки, прямуючи до мису Лукаут і Сент-Мері-Сіті. Інші пасажири вже попрокидалися та ворушилися у своїх каютах. З намови Берлінґейма вони щільно обмоталися шаликами та, позастібувавши на всі ґудзики каптани, вийшли на чардак, щоб їм було зручніше поговорити сам на сам.

— А як так сталося, що тобі стало відомо про те, що Анна у Сент-Мері? Чого вона не приїхала одразу до Молдену?

— У цьому винен твій слуга Бертран, — відповів Берлінґейм і, завваживши подив і збентеження Ебенезера, засміявся й зізнався, що коли ще у вересні відправив Бертрана від капітана Мітчелла у Сент-Мері, то наказав йому не тільки знайти і забрати скриню Лауреата, але й видати себе, якщо це буде можливо, за самого Лауреата, щоб тим збити Джона Куда зі сліду, поки вони самі прямували до Молдену. — Отож із цією метою я і позичив йому поспіхом твій патент…

— Мій патент! Отже, це правда, що ти викрав його у мене ще в Англії?

Берлінґейм знизав плечима.

— То це ж я був його автором, хіба ні? Та й крім того, хіба не скінчилося б усе для тебе набагато гірше, якби Паунд був певен у тому, ким ти є насправді? У всякому разі завдання, що отримав твій слуга, крило в собі небезпеку, і я міркував собі так, що коли Куд спробує вбити його або викрасти, а той матиме при собі цього документа, то він подумає, що ти просто самозванець, — і це зовсім зіб'є його з пантелику! Одначе Бертран не зупинився на тому, щоб забрати твою скриню, а скидається на те, що оголосив себе Лауреатом у Сент-Мері й став хизуватися цим у кожному шинку та заїзді.

Саме тому, як вирік Берлінґейм, Анна, діставшись якийсь час тому порту Сент-Мері, дійшла висновку, що її брат у місті, й заходилася його шукати.

— Я сам про те нічого не знав, аж доки старий Ендрю не прийшов до капітана Мітчелла; він довідався в Лондоні про моє місцеперебування і так само, як і ти, подумав, що Анна приїхала, щоб стати моєю дружиною. Але він переконаний, що ти також причетний до цієї змови й у якийсь спосіб намагаєшся виконати роль звідника; коли він дізнається про справи в Молдені — а це станеться як не сьогодні, то завтра, — то зробить висновок, що ти втік разом з нами до Пенсильванії, куди прямують усі втікачі, що намагаються уникнути відповідальності, тим паче що ані про Анну, ані про фальшивого Лауреата ні слуху ні духу, відколи вона зійшла на берег. — Він втягнув краєчок губи. — Я збирався залишитися з Ендрю, вдаючи із себе Тімоті Мітчелла, аби дещо погамувати його гнів і дізнатися, що його пов'язує з лордом Балтимором; але мої пошуки родоводу виявилися такими марними і викликали при тому таку злобу, що надалі грати цю роль було вже небезпечно.

Ебенезер запитав, що ж його вихователь робитиме тепер.

— Ми зійдемо разом на берег у Сент-Мері, — мовив Берлінґейм. — Потім ти станеш розпитувати в усіх громадських місцях, чи не чув хто-небудь чогось про Анну чи Ебена Кука, а я сам стану шукати Куда.

— Одразу? А може, нагальнішою справою є розшукати мою сестру, перш ніж з нею трапиться якесь лихо?

— Це лише два шляхи, що ведуть до однієї мети, — відказав Берлінґейм. — Ніхто краще за Куда