Рік Вейкман (Wakeman) - Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)

передати конверт абсолютно незнайомій людині в обмін на те - що я зараз починав усвідомлювати – що було, мабуть, не дуже "законною" робочою візою.

Баррі почав пітніти (без використання одного зі своїх численних журналів).

Коли ми приземлилися в аеропорту Парагваю, я був здивований тим, що мене зустріла ціла юрба, включно з телевізійною групою. Я не був здивований, виявивши, що особа, відповідальна за нас, був німцем. Він був старий і, здається, у нього відсутня нога. Значно пізніше я дізнався, що він колишній пілот Другої світової війни. Тож, вибачте за каламбур.

Цього разу без "Ласкаво просимо до Парагваю". Бос лише жваво потиснув нам руки й сказав: "Будь ласка, ідіть ззі мною". Супроводжуючі – усі з сильним німецьким акцентом – привели нас до великого затемненого «Мерседеса», відчинили двері, і ми залізли всередину. Потім машина вилетіла з аеропорту – цього разу без митниці – відразу ж на вулицю.

Я сидів разом зі збоченцем Баррі, дивлячись у вікно на краєвиди, що пропливали повз нас. Були сотні звичайних будинків, але кожні кілька миль ви бачили величезний особняк із великим під’їздом і, час від часу, свастикою на воротах.

- Мені це не подобається, Рік, мені це аж ніяк не подобається, — сказав Баррі, спітнівши.

- Слухай, зберігай спокій, ми вже тут. Якщо ви хочете отримати гроші за шоу, шоу має відбутися, а щоб шоу відбулося, ми повинні зробити і це. Все буде добре.

Ми приїхали в готель, нам дали окремі кімнати. Інший чоловік із німецьким акцентом увійшов до мене в номер і сказав: "Ви можете зателефонувати то служпи обслуговування номерів. Ф цьомму готелі немає служпи обслуговування номерів, але для вас двох принесутть їжу. Ви можете піти то бару, але не вихотьте з готелю.

Саме в цей момент до кімнати вскочив Баррі-збоченець і закричав:

- Ріку, я намагаюся зателефонувати в Англію, і мені не вдається підключитися до зовнішньої телефонної лінії…

Той німець подивився на Баррі, а потім на мене, чітко піднявши одну брову.

- Тут тобі не допоможуть, Баррі, — зауважив я.

Нас ввічливо повідомили, що нам також заборонено телефонувати.

- Мми заперемо вас франці. Повторюю, не вихотьте з готелю.

Ще раз я чекав, що ось-ось до кімнати ввійде Гаррі Палмер.

Але не було ні його, ні Майкла Кейна.

У мене був Баррі Збоченець.

Ми пішли в бар і випили більше ніж кілька порцій. Насправді німці були дуже добрими людьми, як і жителі Парагваю. (У мене є теорія, згідно з якою, якщо ти в групі і п’єш, люди робляться більш поступливими; але якщо ти відомий як наркоман, люди можуть бути набагато менш толерантними, як з’ясували багато моїх однолітків).

Наступного ранку німці прибули, як і було домовлено. Ми сіли до "мерсу" і поїхали в місце недалеко від Асунсьйона. Це здавалося зовсім маленькою місцевиною, тож я був упевнений, що незабаром ми побачимо за рогом будівлю посольства чи офіційну установу.

Потім машина почала гальмувати.

І зупинилася біля газетного кіоску.

- Що ми тут робимо? — запитав я, думаючи, що комусь потрібна газета.

- Фгору, по цих сходах, там снаходиться посольство Бразилії.

Над чортовою кондитерською.

- Фи повинні зустрітися з цим чоловіком, він бразилець, він пофинен розібратися з візою.

Я сумлінно піднявся цими хиткими сходами до крихітної кімнати над кондитерською, за мільйон миль від міцних дубових сходів Мервіна Конна у Вест-Енді. У кінці сходового майданчика була невелика кімнатка, достатньо велика, щоб у ній помістилися приблизно чотири людини, зі скляною перегородкою на передній стіні, дуже схожою на ті, які ви зустрічаєте на прийомі у лікаря. Жінка відкрила скляну розсувну панель, сказала: "Присядьте", потім зникла з поля зору й з’явилася з-за дверей, поманивши мене проходити. У цій кімнаті було шість дерев’яних стільців і мало чого ще.

Ми сіли і стали чекати.

Баррі спітнів. Сильно. Він робився параноїком.

- Нас уб’ють, Рік, — казав він. Я помітив, що зараз він не переглядає журнал зі своєї великої колекції порнографії. - Нас більше ніколи не побачать, Рік, — продовжив він.

- Баррі, якщо ти не заткнешся, я подбаю про те, щоб тебе й дійсно більше ніколи не побачили.

Нас попросили пройти крізь двері, де з нами матиме справу – я не вигадую – пан Шмідт. Скляна розсувна панель знову відкрилася, і жінка запитала нас, для чого ми тут.

- Я тут, щоб зустрітися з паном Шмідтом відносно візи.

Вона сказала: "Почекайте тут" і зачинила перегородку. Через хвилину вона знову відкрила її та повідомила: "Він вирушив на риболовлю".

Це було божевілля.

Я пояснив, що ми прилетіли аж із Бразилії і нас привезли сюди, і що все буде влаштовано. Ніхто не згадував про "риполоффлю".

Вона не поворухнулася ні на дюйм.

Потім я згадав про конверт у моїй кишені, тож витягнув його і сказав: "О так, мене попросили дати це вам". Жінка, нічого не кажучи, розвернулася й пішла до кімнати. Минуло близько хвилини, а потім вона повернулася.

- Гер Шмідт повернувся з риболовлі. Ваш паспорт, будь ласка...’

Через десять хвилин вона повернулася і повернула мені мій паспорт, а також запечатаний конверт.

- Це е фіза, то побачення.

Пустивши Баррі вперед, ми досить швидко спустилися сходами, пройшли через кондитерську, вийшли на вулицю й сіли в "Мерседес", який чекав. Я розірвав конверт із своїм паспортом.

Бразильська урядова віза насправді дуже шикарна, вона проштампована дуже сміливо, і насправді дуже чудова на вигляд.

На відміну від того, на що я дивився в своєму паспорті.

"Віза", яку мені дали, виявилася малюнком восковими олівцями п’ятирічної дитини. Єдине, чого не вистачало, це зображення будинку, з труби якого йде дим.

От лайно!

Так чи інакше, ми повернулися в аеропорт, готові використати цей малюнок олівцем, щоб повернути мене до Бразилії. Але коли ми подивилися на табло вильотів, там не було жодного рейсу до Ріо. Я вказав на це нашому одноногому німецькому приятелеві, який проводжав нас, але він просто сказав:

- Просто проходь, а рейс до Ріо там буде там.

Абсолютно несподівано, коли ми проходили через (неіснуючу) митницю, Одноногий сказав: "Хотілося б мені, щоб ти одного разу приїхав і заграв у нашій країні". Потім він сказав: "Сподіваюся, ви знайшли свою подорож сюди задовільною". Потім він пішов, не сказавши більше ні слова. (Я дійсно повернувся для виступу в Парагвай через кілька років, і мені це сподобалося. Парагвайський