Інна Турянська - Відлюбилося, Інна Турянська

Розділ 13. Грабіжник серця

— Нарешті, ромашечка, — почула Каріна Тімохин голос, як тільки відповіла на дзвінок. — Що ж у тебе все зайнято і зайнято?

— Привіт, – посміхнулася Карина, – я просто говорила телефоном з іншою людиною, – пояснила вона вмощуючись на веранді в невеликому кріслі.

— Телефон зайнятий, а серце твоє хоч вільне? – запитав Тимофій з хвилюванням у голосі, яке старався замаскувати сміхом.

   Це питання застало Каріну зненацька. Вона не розуміла, що між ними? Не кохання, і не дружба. Зізнання схожі на натяки? Чи натяки схожі на зізнання? Симпатія, що переростала в кохання, чи просто балачки, що ні до чого не зобов'язують. Їй не хотілося нічого псувати своїми допитуваними. Їй просто хотілося щодня чути його голос, його жарти, його сміх. 

— А треба звільнити? – запитала вона, бо кращого варіанту на жаль в голові не підшукала.

— Треба наповнити.

— І чим же? – несміливо запитала чекаючи відповіді.

— Бажано мною, – відповів він без вагання.

   Каріна завмерла на кріслі. Якось їхні розмови завжди були легкими, та й спілкувалися вони лиш кілька тижнів. Але чим раз, тим сильніше вона відчувала закоханість. Дивне відчуття, що поглинало її собою все більше. 

— Знову жартуєш, Тімоха. 

— Ні, — тихо відповів він. — Тимофій Єременко завжди говорить все серйозно, – починав всміхатися той, – лиш видає все як жарти. А чого тобі зараз б хотілося, Карінка? – говорив чи то щоб перевести тему, чи просто дійсно цікавився її бажаннями. А Каріна вирішила не залишати цю тему, тож відповіла:

— Тебе побачити, — але теж посміхнулася видаючи це зізнання на за жарт.

— І все? – розпливався у посмішці Тимофій.

— І малини.

— Любиш малину? — запитував одночасно дивлячись на Каріні малинові губи на фото.

— Ну так, вона смачна. 

— А третє бажання яке?

— Ми що з тобою граємо в три горішки для попелюшки? – хихикнула дівчина. 

— А чом би й ні, ромашко? Чи я тобі не схожий на чарівника? 

— Ну якось не дуже, більше на клоуна, – сміялася Каріна.

    Тіма лиш повів головою. 

— Клоуном мене часто називають, — розсміявся він.

— Тім, я дуже хочу з тобою говорити, але мені дійсно треба йти вчитись, — сказала Каріна. Вчитися їй і дійсно треба було, але більше її мучила провина перед Антоном, що вона не хотіла говорити з ним зсилаючись на навчання, а тепер теревенить з Тімохою. Не правильно якось це все.

— Ну добре, ромашечко. Зрозумів я, щоб вчитися тобі більше подобається ніж я.

— Та, ні ти мені подобаєшся, але…— Каріна на мить застигла, розуміючи, що тільки що ляпнула зайвого, але схоже з Тимофієвого сміху він на це і розраховував.

— Умм…це зізнання, ромашко? Я знав що я тобі сподобався, – сміявся він. — Але ти так не хвилюйся, бо ти мені теж подобаєшся. Я уявляю зараз твої щоки червоні як маки. 

— Ну, все, Тимофію. Бувай. Йду я вчити, як її там…економіку. До речі з твоєї ласки тепер вимушена її зубрити.

— Ну все ромашечка, не злися. Ти подобаєшся мені, — ще раз сказав він,  вже досить серйозним голосом. — Гарного тобі вечора, Каріно Макова.

 

###

   Тимофій поклав слухавку все ще дивлячись на її малинові губи. Красива ромашка. Перевів погляд на невеликий горщик. Всміхнувся. Виглянув у вікно, баба Катя все ще поралася на подвір'ї. 

— Бабуню, а чого то ви ще спати не лягаєте? Вам що більше всіх треба? – запитав Тимофій виходячи з хати та при обіймаючи бабусю за плечі. 

— Треба, я взагалі не знаю як я помру, що ви без мене робитимете? Ти, Тимофію, лиш язиком ладний перебирати, а краще б он сапкою так на городі перебирав. Олька, ящірка мала, теж нічого не хоче робити. Одна невістка в мене хороша. А внуки, хтозна в кого повдавалися!

— Та не кричіть ви бабуню! — стис її плечі Тімоха, — Що вам треба допомогти, корову подоїти? Давайте я, — всміхнувся заглядаючи їй в обличчя. — А ви йдіть відпочивайте. – підганяв її Тимофій спроваджуючи з подвір'я.

   Баба Катя лиш здивовано підтисла губи і пішла. Ні, її внук не був лінивим, але добровільне погодження на працю видалося їй дивним. Тож вона пішла в кімнату, погасила світло, але сама сіла в засаді коло вікна. 

   Тимофій взяв невеликий стілець, сів під Манькою(так звали їхню корову) і прийнявся смикати за вим'я, не дуже він любив те заняття, та й Манька його не дуже то любила, тому періодично лупасила хвостом по обличчі. 

— Манька, ну ти чого? — скривився він від ще одного ляпаса. — Хоча всі ви жінки такі, — всміхнувся Тимофій, — Мама качалкою, баба рушником, Даринка кропивою, ти он хвостом, одна ромашка мене не б'є, – говорив все відчайдушно  тиснучи на вим'я. 

— Так, манька, уявляєш, є такі жінки, що не б'ються! — сміявся Тімоха, на що корова глянула на нього наче б розуміла його мову і замекала. 

   Взяв відро молока, заніс в літню кухню. В хаті вже всі погасили світло. Тихо вийшов знову на подвір'я. Взяв велика, ще раз кидаючи поглядом на вікна. Баба Катя сховалася за фіранку.

— Кудись намилився голубчик! — говорила примружуючи очі. — От, чого мене спровадити хотів, – Вирішила таки вийти, озброївшись рушником, але Тімоха вже відчайдушно крутив педалями далеко попереду.

— Ну геть безголовий! — крикнула баба Катя хитнувши йому головою у слід. — Ніч на дворі, а воно кудись помчало, – розвела руками старенька. Але бабі Каті нічого не залишалося як зайти в хату і знову сидіти коло вікна і чекати, коли ж повернеться її безголовий внук.

   Тим часом Тимофій мчав щодуху до Рівного. З його села на велику він приїжджав туди за пів години. Ночі стали більш холодними, бо був вже початок жовтня. Саме тому він нап'явши каптура спішив здійснити ромашкове бажання.

   "Малинки сьогодні не привезу, Каріно," — всміхався він сам собі крутячи педалі, "Але твоє перше бажання, і я сподіваюся, саме головне, я сьогодні здійсню. Бо не все одразу, попелюшко! Будем по одному горішку відкривати."

 

###

 

   Першою від несподіваного стуку у двері розплющила очі Ліда. Струсила головою, певно причулося. Знову закрила очі, але аж підскочила коли стук повторився. Серце почало відчайдушно калатати. Засвітила телефон, перша година ночі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍