Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

Розділ 12

    Мар’яна щодуху бігла, перечіпаючись об шлейф сукні. Плуталась в подолі тканини, ледь не падаючи. Спіткнулась на сходах, загубивши босоніжку. Дивись, справді, Попелюшка. Тільки втікала не від принца, а від демона в людській плоті. На вулиці задихала частіше ледь стримуючи нудоту. Було мерзенно від побаченого. Хотілось якомога швидше опинитись вдома і відмитись. Стерти з пам’яті картину, де Мир з Альбіною займались сексом. Грубо, вульгарно. З твариною пристрастю. Мар’яна скинула іншу босоніжку й викинула до смітника. Карета перетворилась в гарбуза, а вона з принцеси в звичайну провінційну простачку.

Не вмикаючи в квартирі світла пройшла у ванну кімнату, де нарешті звільнилась від емоцій. З ненавистю розірвала кольє, котре їй подарував Мир. Його дрібні намистинки розлетілись по підлозі, як нещодавні мрії, які складала докупи. Скинула сукню і з люттю відкинула в бік. Гидувала від всього, що було пов'язано з Любомиром і від нього самого також. Ногами й руками пошматувала бордову тканину, не заливши й натяку на сукню. Заспокоїлась лише під потоком гарячої води, що змивала гіркі сльози та негатив від побаченого. Коли увійшла до вітальні, налякалась. В кріслі, мов король на троні сидів Любомир. Він прошивав поглядом сірих очей. Як же її дратував його незворушний спокій.

– Хочеш плакати, плач, щоб ніхто не бачив. – заскрипів холодним, металічним голосом. Буцімто гострим по металу.

– Так і робила, але ти, як завжди прийшов без попередження. 

Любомир встав з крісла й скоротив між ними відстань. В дівчинки прорізався голос. Навис над нею, як грізна хмара над чистим прозорим морем. Мар’яна заледве витримала на собі його погляд. Її паралізувало від його запаху. Дурманило, вводило у стан невагомості.  

– Вмій тримати оборону. Не дозволяй загнати себе в куток, бо здається мені, що ти потрапила в пастку.

– Ти навмисне це зробив. Привів на вечірку. Увесь вечір був милим, добрим, уважним, аби потім завдати удару. – не збиралась контролювати почуттів, вона не робот, який нічого не відчуває.

– То була частина навчання.

– Навчаєш шляхом мого приниження? Цікавий метод.

– Ти так нічого й не навчилась.

– Чого я повинна була навчитись? Що повинна була винести з цього уроку? – тепер вона прошивала глибоким поглядом. Зазирала в душу вкриту чорною вуаллю. 

Не пробереться. Заслабка.

– Стійкості. Вміння тримати той самий удар про який щойно говорила. – дав чітку відповідь на її питання. – Плюнь на те, що бачила. Воно не повинно тебе чіпати, бо ти вище побаченого. Я все сказав. – Любомир попрямував до виходу, відчуваючи в спину гострі леза. Летіли один за одним, намагаючись пробити металевий панцир. Останнє – долетіло й ледь не протаранило. 

– Мені болить, як ти не розумієш. 

Зупинився півкроку від дверей. Пожалів, мав би серце. Зрозумів, був би іншим – не зламаним, не знищеним всередині. Серце подрібнене, душа розірвана. Наче був вмістилищем брухту. Не було чим відчувати. Утворене урвище все поглинуло. Роззирнувся і відразу в очі.

– Хочеш мого співчуття? Його не буде. Припини бути заручницею обставин й жаліти себе.

Мар’яна забігала очима, ледь витримуючи на собі його погляд. Тиснув на неї згори, гнув до землі, мов хитку вербу. 

Не зламається. Вистоїть. 

– Не приходь більше без попередження. – промовила рівним голосом, добре, що не бачив, що всередині, бо там здійнялася справжнісінька буря хвилювання. Що, як переступила межу? 

Промовчав. Жоден м'яз не виказав гніву. Зачинив за собою двері, але ключів так і не повернув.

***

    Минув тиждень. За ним ще один. Любомир не телефонував і не з’являвся. Від Макара також нічого не було чутно. Повинна була б відчути полегшення, натомість перебувала в стані нервового напруження. Насилу зібралась та здала першу сесію. Стипендія в руках давала відчуття впевненості, якої завжди бракувало. Вона здобувала не лише освіту, але й вміння пишатись своїми успіхами. 

Мир би оцінив. 

Почувши звук мобільного Мар’яна поквапилась відповісти. Хотіла, щоб це були або Макар, або Любомир. При імені одногрупника – засмутилась. Єгор вже кілька тижнів поспіль наполегливо запрошував Мар’яну на побачення. Вона відмовляла, бо вбачала в ньому лише друга.

– Єгор, не твій варіант. – прозвучав за спиною знайомий голос. – Він занадто простий, аби від нього щось отримати. До того ж молодий. 

Чхав він на прохання без попередження не з’являтись. Мар’яна поки не готова обходитись без його контролю.

– Єгор, мій друг. Як пару, я його не розглядаю. – повернулась обличчям, аби впевнитись, що за спиною не примара.

Ні. Не здалось. Ні. Не почулось. Любомир скинув піджака й перекинув його через плече. Розстебнутий верхній ґудзик сірої сорочки прикував погляд Мар’яни до оголеної шиї. Нервово ковтнув і продовжив далі.

– Нагодуєш мене? А то через постійні відрядження я забув, що таке домашня їжа. – кинув піджака на диван, ніби вдома. Ці стіни, справді мали властивість якимсь чином реанімувати його після усіх пережитих навантажень. 

– Ходімо на кухню. У мене в духовці якраз запікається картопля з прянощами. А, щоб не чекати поп'єш бульйону.

Чи не вперше Мар’яна побачила на лиці Любомира щось схоже на справжні емоції. Його губи здійнялись у привабливій посмішці, а в очах з'явився блиск. Виходить, вміє бути іншим. Здатний на емоції.

– Я навіть мріяти не міг про такий сервіс. – накинувся на тарілку з курячим бульйоном. –  Схожий, готовила моя мама. Дякую. Справді смачно. 

Мар'яна стояла і не вірила, що перед нею сидить той самий Мир, який два тижні тому влаштував урок зі сценою сексу. Ця ситуація не здавалась їй вже такою жорстокою й огидною. Навпаки, вона зробила її міцнішою у сприйнятті. Стійкішою. І здавалось нічого такого, життя налагоджується, як раптом Любомир озвучив план на вихідні.

– Цієї суботи у нас подвійне побачення. Один мій добрий знайомий запросив нас на відкриття свого нового ресторану. Дем’ян дуже хоче познайомитись з тобою. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍