Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

Забула, хто вона і для чого тут. 

Горнеться, як кошеня. Шукає ніжності, безпеки. Думає, я став її порятунком. Дурненька. Знищу, як інших до неї. Витягну серце, а за ним душу. Топтатиму вщент, плюватиму отрутою, допоки не вб’ю цілком. 

Музика припинилась, Мар’яна розплющила очі, що були, наче зі сну. Впіймавши на собі пильний погляд Мира, зніяковіла, бо знову виказала емоції.

– Підемо? – спробувала реабілітуватись, відвернувши від себе увагу. О, ні-ні-ні! Мені не можна закохуватись. – паніка наздогнала, штовхнувши різко в плечі. Та з чого я взагалі взяла, що закохуюсь. Від одного танцю. Від одного тісного контакту. – опанувала себе, списавши все на гарний вечір.

– А, ти, як хочеш? Залишитись чи піти?

Знітилась, адже ніхто й ніколи не запитував у неї, чого вона хоче. Завжди вимагали та змушували. Весь час ставили на коліна, оббиваючи їх до крові.

– Я хочу залишитись. Твій хрещений обіцяв балет-виступ.

Любомир зробив кивок головою. Гаразд. Він не проти. Нехай мишеня потішиться.

Мар’яна так захопилась виставою, що не відразу помітила відсутність Мира. Озирнулась, намагаючись віднайти його поглядом серед інших, але марно. Навколо були лише незнайомці. Ну гаразд. Ще Альбіна, котра підіймалась сходами на другий поверх. Мар’яна прийняла рішення піти за нею, сама не розуміючи для чого. А, що, як вона приведе її до згуби. 

– Моя люба, тобі сподобалась вистава? – на шляху несподівано з’явився пан Боярський ліворуч якого стояв симпатичний молодий чоловік, що не спускав з неї очей.

– Не те слово. Вразило до глибини душі. Дякую Вам.

– Я радий, дитинко. – мав на думці не тільки радість від балету, але й те, що Любомир потрапив до рук хорошої дівчини. Тут тепер, аби їй не нашкодили. 

– Ви не бачили Любомира? Не можу його ніде знайти.

– Мій хрещеник, непередбачувана людина. Може бути де завгодно. – чоловік розвів руками, все ще сподіваючись, що той схаменувся й став людянішим до почуттів інших.

Не знала, що вело її, яка сила, але за хвилину вона прийшла на другий поверх величного особняка. Ступала підборами по ворсистому килиму, стримуючи нервозність. Потайки прислухалась до звуків за дверима. Тиша. Мар’яна зупинилась і придивилась в кінець коридору. Попереду залишались ще одні двері, що заховались в нічному світлі. Щось кликало туди. Штовхало в спину. Зазивало страхітливим голосом. Опинившись перед таємними дверима Мар’яна тремтячими пальцями потягла на себе клямку й заклякла. Альбіна звивалась під Любомиром, як дика кішка в пустелі. Його сильні долоні стискали її стегна, ляскали сідниці. Застогнала, наче не чоловік нею володів, а сам демон. Помітив Мар’яну. Поглядом в очі, отрутою в серце. Навіть тоді не припинив володіти жінкою. З ще більшою насолодою зарухався в ній, мов перебував в агонії. Здавалось, розірве бідолашну.

Мар’яна не могла відірвати від них погляду. Голос в голові кричав бігти, але ноги не слухались. Давилась слізьми, боролась з блювотою, що різко підступила до горла. Врешті не витримала. Побігла, почувши за мить, глухий, чоловічий стогін. Розірвав натомість не жінку, а її. Душу.