Галлея Сандер-Лін - Тато для двійняток, Галлея Сандер-Лін

– Не думай ні про що! – прошепотів їй Ярик, зробивши ще один умисно помилковий рух. – Є тільки ти і я, більше нікого.

Віолетта піддалася, слідувала за ним, намацала ту опору, якої позбавив її Гаджиєв однією своєю присутністю. Сьогодні вночі у неї знову будуть жахіття, і Яру знову доведеться її заспокоювати, такий стан безслідно не пройде. Давно Віолка не виглядала настільки погано. Треба терміново збагнути, як її розвіяти і відволікти.

– У мене для тебе сюрприз... – швидко промовив він перед останнім поворотом.

– Який? – повелася вона, зробивши фінальний рух і опустивши голову йому на плече.

– Скоро дізнаєшся... – заінтригував Яр і повів її на уклін.

Далі були оплески, але Віолі було соромно їх слухати. Так, навіть не дивлячись на малу кількість практики і велику перерву, на погляд необізнаного глядача, вони танцювали чудово, зв'язка теж була дуже гарна. Однак, на думку самої Віолетти, виконали вони її огидно. Вірніше, це Віола трохи все не зіпсувала, і тільки завдяки Ярику вдалося уникнути ганьби.

Хоча, як і очікувалося, і Марія Павлівна, і решта присутніх, які були «не в темі», виявилися дуже задоволені, ніхто нічого не помітив. А Віолеті було нудно і від себе, і від неможливості щось змінити і протистояти огидному впливу, який мала на неї присутність Тимура. Але зараз проблема не тільки в Гаді. Яр, здається, щось запідозрив. Тільки б не пішов на конфлікт!

Пролунало ще два номери – і репетиція скінчилася. Віола, вчепившись у руку чоловіка, натягнуто попрощалася з директоркою і майже потягла чоловіка до виходу. Хотілося швидше залишити школу і ковтнути свіжого повітря. І, звичайно, зробити все можливе, щоб двоє чоловіків не зійшлися. Тому що Ярославу, судячи з усього, так і кортіло підійти «поговорити» із заклятим суперником.

На першому поверсі Віолетта зустріла колишнього класного керівника, що якраз вийшла з учительської. Валентина Степанівна всміхнулася і поскаржилася, що Віола зовсім забула про друзів і не ходить на зустрічі однокласників. Врешті майже вирвала обіцянку відвідати найближчу таку зустріч і побачитися з побратимами по парті.

– Тимуре! – раптом покликала вчителька, глянувши поверх голови Віоли. – Ти теж не відривайся від колективу і приходь побачитися з однокашниками.

– Прийду обов'язково, – голос Гаджиєва пролунав несподівано близько, немов він уже давно стояв зовсім поруч. – Поки мотався по різних країнах, дуже скучив... за улюбленими однокласниками.

Так і вирішили. Розпрощавшись із Валентиною Степанівною і домовившись перетнутися після майбутнього ювілейного концерту, Віолетта повела Яра до великого старовинного дзеркала на мармуровій підставці, яке вже багато років стояло в торці коридору, і дуже довго приводила до ладу зачіску. Настільки довго, що Тимур з дружиною вже мали піти.

Але ні, не пощастило. Гад чекав на вулиці з явним наміром поспілкуватися. Хелен проходжувалася віддалік і розмовляла по телефону, демонструючи вільне володіння англійською мовою. Колишній однокласник зробив кілька кроків назустріч, привертаючи до себе увагу, і зупинився.

Деякий час Тимур мовчав. Та йому і не обов'язково було щось говорити: він умів дивитися так, що навіть не було потрібно слів, щоб когось розтоптати. Цей погляд переслідував Віолу всі минулі роки, цей погляд назавжди хотілося б викреслити з пам'яті, і саме у цю мить вона б воліла, щоб він дивився на неї як завгодно, але не ТАК.

– Ви завжди танцювали румбу фальшиво, – нарешті почав Гад. – І тоді так було, і зараз, за ці роки нічого не змінилося... Між вами двома зовсім немає тієї пристрасті, яка повинна бути. Не вібрує повітря, не захоплює подих, не плавиться паркет, не знемагають від бажання глядачі... Це було що завгодно, але тільки не румба, – кинувши у них ці колючі і до образливого правдиві слова, він відійшов.

Рука Ярослава напружилася під долонею Віолетти. Гаджиєв буквально наривається на бійку, але йому ні в якому разі не можна потурати. З ним потрібно боротися його ж зброєю, тобто танцем, як би складно це не було. Вони з Оленою від'їхали у дорогому чорному авто, залишивши після себе віддалений рев мотору і хмарку пилу.

– Яре, ти говорив про якийсь сюрприз... – пригадала Віола, намагаючись відволікти чоловіка.

– Угу, – кивнув він, розслабляючись. – Що, Віолко, розвіємося трохи? Як щодо пікніка? Давно ми нікуди не вибиралися тільки вдвох.

– Пікнік? – здивувалася вона. – У листопаді?

– А що? Погода гарна, третє бабине літо, он, навіть листя ще не все облетіло.

Як би там не було, ідея Віолетті сподобалася. Ланін провів її до супермаркету, де вона купила сендвічів, шпикачок та іншого, чим можна поласувати на природі, а сам із таємничим виглядом кудись пішов. Коли Віола розрахувалася і вийшла з магазину, до неї підкотив Ярослав на Вовкиному мотоциклі.

– Гей, красуню, поїхали кататися? – розплився в усмішці він. – З батьками я домовився, вони доглянуть за малечею, якщо ми затримаємося. Сьогодні вечір п'ятниці, маємо повне право трохи відтягнутися.

Склавши покупки у багажник, Віолетта із задоволенням влаштувалася позаду чоловіка, який, м'яко рушивши з місця, став поступово прискорюватися. Давно вони не каталися ось так, з вітерцем, останній раз брали у Вови залізного коня ще навесні. Була у цьому своя чарівність. У машині зовсім не ті відчуття, не та романтика.