Стефанія Лін - Завоюй мене, Стефанія Лін

Брат залишає іншого брата. На мене не дивиться, зате я вивчаю чоловічий профіль. Злюся, після вчорашнього, після слів, що він пояснив усе. Хто давав право вирішувати за мене? Якщо Данте мало хвилює завдана шкода його майну, фактично пограбування, то я боюся, що одного разу батько вдарить так, що я не встану. Тоді дідусь залишиться сам. Старий, немічний, хто за ним доглядатиме? Це турбує значно сильніше, ніж проблеми з крамницею. 

Яна крокує трохи позаду Марка. В руках тека, котру притискає до грудної клітки. Марк кидає їй щось, наказом, сухо й беземоційно. Сідає у машину і їде. Мабуть, все у його житті завжди зостається позаду, за спиною. А він ніколи не обертається. Ніколи. 

З нас усіх лише я — дурепа, бо стою й дивлюся в слід. Допоки не чую гучний звук. Обертаюся. Маріан психує, кілька разів б'є по капоту власного авто. Долонею вм'ятину залишає, та це мало його турбує. На мене дивиться, в очі. А потім усміхається. Сумно, з присмаком гіркоти, проте знаходить сили, що б не сталося між ними з Марком. 

Йду до хлопця. В обійми пригортає. Пальцями у волосся заривається, немов ми знайомі тисячу років, а не всього нічого. Притискає до себе, ароматом шоколаду огортає. Тепло, затишно стає. Біда вчорашнього дня поволі стирається. Катастрофа, котру викликав Данте, щезає. Образи припиняють бути таким значущими. В руках Маріана почуваєшся щасливо. Вдома. 

— Твого батька не посадять,  — шепоче поруч зі скронею. — Марк вирішив, що покарання і праця на нього будуть кращим рішенням. 

Здивована, відсторонююся. 

— Чим йому допоможе у штаті п'яниця? Мені соромно, — навмисно рівним тоном кажу, — але мій тато вміє добре лише пити. 

Маріан стенає плечима. Волосся за вуха закладає.

— Не ми обираємо батьків. Не ми несемо відповідальність за їх рішення та вчинки. Марк вирішив, отже буде так. 

Киваю. Приймаю. Поки. Адже мені не подобається, що чоловік вирішив за мене усе. Не подобається, що гадає, наче має право пояснювати поліції мою позицію. Може я б заявила на батька? Чи… Чи не знаю. 

— Тебе чекають, а в мене теж робота, — Маріан торкається чола губами. — Ти впораєшся? Нічого не болить? 

Піклування у голосі торкається душі затишком. Маріан, — осінній светр, котрий одягаєш ховаючись від вітру й холоду. 

— Все добре. Робота чекає. 

Обертаюся. Марина на порозі, докірливо розглядає мене. В очах заздрість, та мені байдуже. Марк у чомусь має рацію, я вмію комунікувати якщо мені потрібно. Вмію не зважати на людей, якщо хочу. Лише  Данте вибиває з нормального стану. До нього я вдало протистояла булінгу у школі, не звертала уваги на місцевих, котрі завжди з жалем в очах проводжали, удавала, що радісна, аби дідусь не засмучувався. Воювала з батьком, навіть із самим Данте! До фатального дня, коли місто віддало крамницю і землю йому, ми з дідусем не прогиналися під умови чоловіка.

***

Минає перший місяць роботи. Щодня мене привозить Маріан, а потім і забирає, з роботи. Марина нервово скрипить зубами, та я не зважаю. За цей час встигаю відчути стільки нових емоцій, ніби крила за спиною виросли. Зведений брат Данте чуйний та чуттєвий. Кожний вечір з ним схожий на уривок з казки. Ми гуляємо, навіть під холодним дощем. П'ємо каву у крамниці, коли Марина йде додому. Він читає мені деякі книги, просто зсередини, обираючи із заплющеними очима. Завжди цікаво спробувати відгадувати кінець та початок історії, попри те, що відома тільки середина. Ми їздимо на квадроциклах, — виявляється у Марка цілий парк різного транспорту на краю ліса задля відпочинку гостей міста, — повертаючись у спеціальний гараж завжди у болоті. 

Навіть дідусь підмічає, що я змінилася. Каже, ніби в очах іскри з'явилися, майже такі, як у бабусі. Павло за цей місяць встигає влаштуватися до Данте теж, слідом за Настею, аби ближче до подруги бути. Ми бачимося кілька разів, поміж роботою і вихідними. Решта часу призначена зведеному брату.

Сьогодні Маріан має відвезти додому, та у крамницю приходить Олег — водій Марка. Каже, що пан Данте викликає до себе. Паралельно вітається з Мариною. Спершись на стійку просить зробити каву й обводить поглядом відвідувачів. Дві компанії сидять за столами, грають у настільні ігри й потім, за лише їм відомою схемою, шукають книгу на полицях. Далі лунає сміх, замовляється ще кава та смаколики до неї. Олег задоволено хмикає.

— Я сумнівався у доцільності задуму пана Данте, — на мене тепер дивиться. — Сьогодні ж рівно місяць. Йому потрібні результати, а мені просто приємно дивитися на це. Молодь не п'є, а читає книги та грає. Просто вау! 

Натягую усмішку, аби водій не зрозумів, що я просто забула. Забула, що маю звітувати Данте. 

— Точно, — хапаю зі стільниці книгу й біжу у комору. Сподіваюся, чоловік не побачив паніки у моїх очах. Не зрозумів нічого.

Протягом усього часу раритетні книги перебували тут. З приходом Данте вони мають не просто місце, а кожна книга в окремій коробці. За останні тридцять днів не принесли жодного раритетного видання, котре б мало цінність. Але я і про це мушу написати. Чи ні? Звітувати ж не обов'язково письмово? Хоча, мабуть, краще. Якби я подумала раніше, то вже давно підготувала б папери й відправила Марку. Враховуючи, що мій час зайняв його брат, сьогодні  справді доведеться їхати в офіс. Туди ж, мабуть, де і підписувала договір на роботу. 

Повертаюся за стійку. Беру блокнот, де записані книги котрі прийняла і продала. Кажу Олегу, що готова. Водій киває, прощається з Мариною, на що дівчина надто солодко всміхається, і ми виходимо з крамниці. 

Погода наче натякає — бути бурі. Вітер рве верхівки дерев. Листя, котре ще намагається втриматися на гілці, нещадно шматує й жбурляє в асфальт. Дощик, хоч і мілкий, але водночас крижаний. Хочеться одного — сховатися десь у теплі. Сівши в авто пишу Маріану, що Олег везе до його брата звітувати за умовами договору. Передзвоню після. Далі вимикаю звук. Я встигла трохи вивчити Маріана. Він любить бути на зв'язку. Знаючи їх напружені стосунки з братом, вирішую, що краще не дратувати нікого з них. Тому й рішення таке.