Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

– А ти хоч прочитав мою книгу? – обурившись, запитав баклан, ставлячи підпис вже на плечі Айлін.

А я ж принципово навіть не хотів читати його рукопис…

– Тіме, хочу твій автограф! – почувся знайомий голос Уляни й вона вже з якогось переляку почала розстібати свою сорочку, аби надати місце для дій. – Так можна й згоріти…

Що за?! Я гнівно опустив сторінку, але від неї продовжували лунати всі ті голоси, які вже скандували: “Пожежа!”

– Пожежа! – вже здалося якось реалістичніше і я розплющив очі. – Пожежа!

Почувши це знову, я зірвався й кинувся в коридор. Побачив Макса, що на всю заходився сміхом. Насупившись, я підійшов до нього.

– Максе, в тебе всі клепки на місці? Хто з цим жартує? – прошипів я крізь зуби, ледь стримуючись, аби не дати йому потиличника. 

Той винувато опустив очі, але не став вдаватися в деталі свого переляку. Але коли побачив Тіма, знову здалося, що він у пожежній формі. Струснув головою й мигцем глянув на Улю, яка мовчки спостерігала чи то за мною, чи то за всією виставою в коридорі. Як виявилося, я проспав більше, ніж зазвичай. Або клята спека мене вимкнула, або ж я дійсно втомився. 

Чомусь вечеря вся здавалась мені напруженою, або ж враження від сну досі не вивітрилися з мене. Цього разу вечеряв в самоті. Мабуть, не даремно напрацьований роками розпорядок не можна порушувати. Інакше ось – випав з життя на кілька годин, ще й дурнею засипало мою голову. А мені, на хвилинку, писати жіночий роман… А може й не так все і погано. Ігноруючи розповіді Каріма, я відставив виделку й підвівся з-за столу. Спустився кам’яними сходами на нижню терасу й облаштувався в плетеному кріслі. Діставши телефон, почав занотовувати сюжет й детальніше головного героя. Жінки люблять героїв, а якщо він ідеальний та багатий… Ну, майже, як я, то мав бути справжній вогонь. Хоча спершу можна викликати відчуття жалю. Звісно, я не збирався писати про себе, але моя особа точно не в романі буде прописана. Лише на палітурці моє прізвище.

Чи то свіже повітря, чи то через те, що вдень проспав більше звичайного, але мене понесло. Відволікався хіба що кілька разів на каву, сходивши до Мехмета. До речі, він варив її шалено смачною, як казав, за давнім турецьким рецептом. Хоча який там рецепт – кава та вода. Іншим разом він сам приніс, за що був вельми вдячний. Не знав, що завтра для нас приготували ці вигадники, але я буду готовий до їхніх забаганок. І тепер я обов’язково виграю цей конкурс. Не просто пройду у фінал. А саме повна перемога й не інакше. 

Опісля декількох годин написання, мій телефон таки здався. Втім, квапитися до номера я не став. Вдихнув прохолодного повітря й з задоволенням зчепив пальці в замок на потилиці. Чого чекав – не знав. Просто заплющив очі й насолоджувався передчуттями.

Але згодом невпевнені кроки зі сходів змусили повіки прочинитися. Навіть на щастя, бо вже б заснув прямо там. І що ж я бачив? Знайому білявку і, як не дивно, з тими ж навушниками, а в руках тримала мобільний, активно набираючи в ньому текст. На ходу! Я б вже давно носа так побив… Хоча… 

Тепер вже з цікавістю “а що ж буде далі?” слідкував за Улькиними кроками по доріжці, яка вела до невеличкого садка. Та фішка була в тому, що це диво йшло вперед попри бордюри. І тепер вже я, легкий на згадці, летів до неї, аби встигнути підхопити цю малу, аби точно не побила свого носа. Доволі таки миленького. Але це я розгледів, коли таки впіймав її, притиснувши до своїх грудей. Блакитні очі налякано розширилися, але не зводила їх з мене. Та й і я чомусь не наважувався відірвати від неї своїх… Очей. Але й рук також. Зблизька та о такій порі Уляна не така вже й дивна. Ніби…

Та наступної миті, наче прочитавши мої думки, дівчина як гупне мене в груди, що мої руки автоматично розімкнулись позаду неї.

– Тихіше… Ти таки дійсно дивна.

– На себе подивись, цабе. Нема чого кидатись на мене посеред ночі! 

– Ок, наступного разу краще дивитимусь на політ задиркуватої чайки.

Відпустив дівчину й розвернувся до сходів. Та нехай би дійсно впала, розквасила носа, та й Максу було б з чого вранці посміятися. Так ні – подався в рятувальники! І автоматично пригадався сон з календарем. Та нехай но тобі! Іди спати, Валєро!

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно