Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 11. Валєра. То просто сон.

Все ніби й звучало правильно, але все одно не так… Сама думка про те, щоб добувати ті фрази разом з бакланом, вже підвищувала рівень мого неспокою щодо нашого співіснування. Я й так намагався впродовж дня менше з ним перетинатися, але що робитиму потім – гадки не мав. 

Проте вершиною цього неподобства виявилося те, що було сховане в конверті. Це точно був чийсь жарт, або ж хотілося думати, що це така випадковість. Цікаво було лиш, що випало іншим учасникам, якщо в мене був жіночий роман! Я автор пригод, трилерів, але аж ніяк не жіночих читульок! Хотів було спершу запитати про це в Каріма, але побачивши, як інші поопускали свої очі, вирішив, що в них також була ще та несподіванка. 

– Чому сам? – запитав Максим за обідом. – Можна з тобою?

Я лиш звів бровою, але вказав на вільний стілець. Хлопчина не барився й почав розпитувати про жанр.

– Ти ж ніби в курсі, що заборонили цікавитися про завдання та жанри інших учасників.

– Так, але ж це не цікаво, – всміхнувся Макс, поклавши до рота шмат риби.

– Чому ж? Кожен зосереджений на своєму, тож і результат буде у всіх різний. Як на мене, це чудово. Адже, я б не хотів, щоб моя книга була чиєюсь копією. Я за унікальність, Максе.

Наколов на виделку овочів та шмат риби й собі почав смакувати. Пережовуючи настільки звичайні, здавалося б, страви, але через які був у захваті від турків, я не зводив очей з Максима. Щоправда, декілька разів мій погляд спинився на Уляні, яка в самоті сиділа за окремим столиком, як завжди, в навушниках.

– Улю чому не взяв до нас за стіл? – запитав, між іншим.

Хлопець знизав плечима й озирнувся.

– Та вона завжди була відлюдькувата… Хоча, справді, треба було запросити. Вона трохи дивна, але пише шикарно. Від першого курсу разом і завжди ось така… Але, якщо хочеш зрозуміти, що в дівчат у голові, – прошепотів Макс, нахилившись до мене через стіл, – раджу почитати її книги. Щоправда, лише електронні. На паперову вона навряд зважиться…

– Чому?

Я здивовано глянув спершу на Макса, а потім з якимось нерозумінням на Уляну.

– Її батьки не в курсі, що вона пише. Навіть ніхто з близьких не знає.

Чомусь кутик губ аж смикнуло від подиву. Я так і завис, споглядаючи цю дивачку. Мені це було дивно, тому що майже усі мої рідні та друзі й навіть знайомі знали про моє захоплення книгами, а тим паче їх написанням. З самого початку я отримував неймовірну підтримку від них, а згодом й від батька, коли моє ім’я потроху виходило в люди. Адже, не одразу ж буває все ідеально чи не так?

– То ви типу зустрічаєтеся з нею, чи щось таке? – для чогось поцікавився.

Та Макс одразу ж розсміявся, через що на нас аж почали заглядатися інші.

– От же ж пожартував, – хихотів він, а я вкотре запитував себе, а чи справді йому стільки років, як написано? – Звісно, що ні. Вона класна, але це не мій тип…

– Зрозуміло.

Хоч і спробував відвести розмову якнайдалі від Уляни, та чомусь погляд постійно до неї вертався. Не беручи до уваги її дивакуватості та стилю, то вона навіть зовсім нічогенька. Світле волосся дівчина знову зібрала на маківці й виглядала досить по-домашньому та невимушено. Але мило. Принаймні тут вона була без окулярів й вкотре підмітив її гарні очі, блакитні… І мене понесло явно не туди... 

– А де твій друг? – почув запитання Макса й з полегшенням перевів подих.

– Мабуть, в номері… медитує.

Але сказав я це даремно, бо Макса знову потягнуло на сміх. Стримано підвів бровою, та переконався, що з ним таки щось не те.

– Тобі точно двадцять один?

Моє запитання застало Макса зненацька. Він аж перестав сміятися.

– Забагато сміюсь?

– Ага. Іноді це дратує.

– Ок. Зрозумів. Перемикаюсь в режим поважного автора.

Та тепер усміхнувся я.

Після обіду виходити у спеку з готелю я не наважився. Залишився подумати над своїм романом, але склалося враження, що думати раптом не було над чим. Нічого. Абсолютно. Порожнеча. Впавши на ліжко, я втупився у стелю, щоправда, там не було жодних натяків. Хіба що незрозумілий натяк на сон. Звик після обіду принаймні пів години здрімнути, іноді годину від сили, адже вночі зазвичай перегони. Навіть у читальні закривався в кабінеті, аби жодна душа не порушувала цього ритуалу. 

Так дивно, вперше мені наснився сон на новому місці. Я, чомусь у формі пожежника, гордовито стояв на шпальті перекидного календаря чоловіком місяця. Чув захват від палких шанувальниць, які тягнули до мене календарі для підпису. 

Стоп! Які ще календарі? Я письменник. До мене мають тягнути руки з книгами для автографа… А не якісь там календарі. Насупивши брови, я нахилився й заглянув на іншу сторінку. Та щоб мене! З неї до мене на всі зуби всміхався баклан в напіврозстібнутій пожежній формі, оголяючи свій торс, який вже обмацувала купа дівчат. Побачивши моє здивування, меланхолік підморгнув мені й почав ставити автографи на дівчачих тілах.

Що за дурня? Від цієї думки стало зле, бо так не могло бути, адже я краще нього!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍