Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 11

Повернувшись у кімнату, трясусь від холоду. Ненавиджу воду, і хоча на вулиці літо, у мене таке відчуття, наче вода в річці була крижаною. Пам'ятаю, як у дитинстві тато навчав мене плавати. Він робив це так, що я не те що не навчилась нічого, а ще більше почала боятися води. 

Тато… чи краще казати на нього Віталік, просто брав і кидав мене у басейн. Я копирсалася там, поки були сили, а він стояв над краєм і розглядав мене невдоволено зверху донизу. 

Дивно, та з роками ці навчання забулися, а сьогодні я про них згадала. Ну хіба може рідна людина так жорстоко вчиняти? Може… якщо вона не рідна! 

В результаті плавати я так і не навчилася, а воду сприймаю тільки в душі.

Переодягнувшись, збираю вологе волосся у косу і розумію, що варто випити гарячого чаю. Хворіти в чужому домі — не найкращий варіант, а оскільки з цим у мене також проблеми, тому що болячки липнуть до мене як мухи на мед, варто перестрахуватися. 

Внизу нікого не зустрічаю, як і на кухні. Вмикаю чайник і дістаю з тумби чайні пакетики. Дуже сподіваюся, що не зустріну тут Даміра. А взагалі, було б добре, щоб він поїхав кудись на кілька днів. Він же великий бізнесмен і бандит за сумісництвом.  Чому не літає кудись у справах? Наприклад, на Північний полюс.

— Чайник кипить, — чую біля вуха і підстрибую від несподіванки. 

— Ти мене налякав! — випалюю ображено, а Спартак ще ширше усміхається. Я так глибоко замислилась, що навіть не помітила, коли він повернувся.

— Все, як я і планував, — хмикає і сідає за стіл. — Зроби мені кави, принцесо! Спати хочу, жесть!

Мовчки виконую його прохання і ставлю перед ним чашку. Сама сідаю навпроти та обіймаю руками свою чашку з ароматним чаєм. 

— Як минуло феєричне падіння у воду? Я, як завжди, пропустив усе найцікавіше! — підморгує мені чоловік. 

— А ти звідки знаєш? — дивуюсь.

— Дамір мало голову не відірвав тому бідоласі з охорони, який мав за тобою стежити. Хлопчина відлучився в туалет, а ти саме в той час вирішила перевірити, наскільки глибока річка, — пояснює Спартак. 

— А як Дамір там опинився? — все одно не розумію. 

— За тобою йшов. У Воронова чудова інтуїція, принцесо, — заявляє. — Тож Дам тобі вдруге життя врятував. Не хочеш подякувати?

— Обійдеться! — бурчу, але в глибині душі мені якось ніяково. Яким би монстром не був Дамір, він дійсно двічі врятував мене від смерті. Можливо, варто таки “дякую” сказати? 

— Так! По очах бачу, що ти сумніваєшся, — не розумію, чому тішиться Спартак. — Дамір тобі сподобався? Тільки чесно, принцесо! Я нікому не скажу!

Ага! Так я йому і повірила! 

— Здурів? — фиркаю. — Ви мене тут силою тримаєте! Про яку симпатію може йти мова? 

— Ну не знаю. Я і про ваш палкий поцілунок у воді чув… тож можу з тобою посперечатися.

Ну ось, відчуваю, що обличчя червоніє, і ховаю погляд у чашку. Спартак тільки хмикає, тому що бачить мене наскрізь, і це мені дуже не подобається. 

Допиваю свій чай і хочу залишити кухню, але голос чоловіка мене зупиняє. Він більше не сміється і таким трохи мене лякає. 

— У Даміра є план, як скористатися тим, що ти у нас. І тобі він навряд чи сподобається.

— Що за план? — питаю розгублено.

— Я думаю, що він сам все тобі пояснить, — додає. 

— Сумніваюсь. Дамір любить ставити мене перед фактом, — зітхаю. — Хто я така, щоб щось мені пояснювати?

— Ти — наш джекпот, принцесо, — говорить, не зводячи з мене погляду. — Скоро сама все зрозумієш. 

У мене немає слів, щоб щось відповісти. Саме тому повертаюся у свою кімнату і лягаю під ковдру. Мені холодно, і це поганий знак. Здається, застуду через купання я таки підхоплю. 

Хоча в цьому варто шукати й позитивні моменти. Якщо захворію, Дамір не зможе скористатися мною. Я виграю трохи часу, тільки не впевнена, що це якось мені допоможе. 

Заплющую очі з надією, що температура таки не підніметься. Я і так зовсім квола поруч з цими сильними чоловіками. Не хочу бути абсолютно безпомічною, але зараз, як і завжди, від мене абсолютно нічого не залежить. На жаль.

Прокидаюсь, коли за вікном якраз починає сутеніти. Ще очей не розплющую, а вже відчуваю, як болить голова. Стогін виривається з горла, і, відкинувши ковдру, сідаю.

Відчуття таке, наче мене поїзд переїхав. От реально, болить все тіло, а ще однозначно підвищилась температура. Відчуваю, як горю… 

Хочу пити, тому що в горлі пересохло. Повільно встаю на ноги — і тіло веде вбік. Доводиться схопитися за стіну, щоб не розбити собі носа. 

Уявлення не маю, як зараз виглядаю, але мене це зовсім не хвилює. Треба попити води й, якщо вдасться, знайти якісь ліки. До Воронова однозначно не піду. Краще згорю від температури, але просити допомоги у цього монстра не стану. 

Є ще надія зустріти Спартака в будинку, але вона швидко тане, коли спускаюсь сходами вниз. Усюди горить приглушене світло, а я міцно тримаюсь за бильця, щоб не полетіти сходами вниз. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍