Тонке Драгт - Лист до короля

— Не розумію, чому ви так поводитеся зі мною, -крикнув Тіурі з добре награною злістю, — краще підняли б заборола й показали обличчя!

— Сумирні монахи так не поводяться, — зауважив третій лицар.

— Обшукати його! — наказав перший лицар зброєносцям. — Інакше нам правди не дізнатися.

Зброєносці підійшли до хлопця. Той позадкував, наштовхнувшись на герцога.

— Я не дозволю так поводитися зі мною! — вигукнув юнак. — Я вас не знаю і не розумію, про який перстень ідеться.

Зброєносці на мить завагалися, але Сірі Лицарі разом закричали:

— Обшукайте його! Знайдіть перстень!

Цього не можна було допустити! Тіурі пам’ятав про листа, схованого на грудях, про який ніхто, окрім нього, не повинен знати, а якщо його обшукають, то знайдуть і листа. Краще вже самому віддати персня, можливо, тоді вони не доберуться до листа.

Він витягнув шворку.

— Не треба шукати. Ось перстень. Візьміть його.

2. Полонений

Зброєносці розступилися, пропускаючи Сірих Лицарів, ті підійшли подивитися на перстень, що поблискував на долоні Тіурі.

— Перстень! — вигукнув один із них.

— Його перстень. — прошепотів другий.

Третій вихопив персня з руки Тіурі з такою силою, що шворка розірвалася.

— Цей перстень мій, — заявив Тіурі, — віддайте!

— Невже?! — презирливо мовив лицар. — І тобі не соромно за цей маскарад?!

— Ми знайшли його, — звернувся перший лицар до герцога.

— Він наш полонений і дістане по заслугах.

Тіурі повернувся до володаря замку:

— Відпустіть мене! Я не знаю цих лицарів і не зробив нічого, що заслуговує на покарання.

Герцог стояв, спершись на двері, і неприязно мовчки дивився на Тіурі.

— Я ваш гість! — вигукнув Тіурі. — Чому ви дозволили цим лицарям, які не назвалися й не показали своїх облич, ображати мене і брати в полон? Це — порушення святого закону гостинності! Я хочу, щоб мені повернули персня й дозволили піти.

Герцог відвів погляд і промовчав.

— Схопити його! — наказав один із Сірих Лицарів.

— Хоча б скажіть, чому ви полонили мене! — вигукнув Тіурі, в якого вчепилося одразу декілька рук.

Та Сірі Лицарі нічого не відповіли. Герцог відступив убік і відчинив двері. Двоє лицарів і двоє зброєносців повели Тіурі коридором, потім вгору гвинтовими сходами. Вони мовчали. Мовчав і Тіурі, усвідомлюючи, що розмовами тут не допоможеш. Нарешті вони підійшли до дверей, що вели до маленької кімнатки. Хлопця заштовхали всередину й зачинили двері. Він став бранцем замку Містеринат.

Кімната була восьмикутною з єдиним вікном. Воно було відчинене. Тіурі визирнув і глянув вниз на спорожнілий двір. Він зрозумів, що перебуває в одній із веж замку. До землі було страшенно далеко. На додачу двір замикала глуха стіна зі ще однією вежею. Тіурі, зітхаючи, відійшов од вікна: втекти звідси було неможливо.

Він огледів кімнату. Важкі меблі: великий стіл, трохи менший стіл і два крісла з подушками. На підлозі — килим, на стінах — гобелени, зі стелі звисає мідна

люстра тонкої роботи. Гарно та затишно — однак це в’язниця!

Тіурі сів у крісло й замислився. Щось тут не те. Чому Сірих Лицарів цікавив перстень, а не лист? Може, вони не бажали, аби про лист дізнався герцог, і прийдуть по нього пізніше? Ця думка змусила Тіурі зірватися з місця. Він стривожено забігав по кімнаті, врешті зупинився і схвильовано прислухався.

За дверима почулися кроки і звуки, неначе на кам’яну підлогу поклали списа. Хтось його стереже? Чи наразі хтось прийде до нього? З-за дверей долинали нерозбірливі голоси. Припавши вухом до замкової щілини, Тіурі зміг розібрати окремі слова: «...його надійно замкнено.»; «...як він вчинив, так і з ним.»; «.занадто молодий, щоб.»; «.не можу погодитися. зло повсюди. втекти. але ми б зараз.»

Більш нічого розібрати він не зміг.

Раптом у замку заскреготів ключ. Тіурі відскочив. Двері відчинились і один із Сірих Лицарів — обличчя його було сховане — мовчки зазирнув до кімнати і зник, зачинивши двері. Знову стало чути голоси й бурмотіння.

Тремтячими руками Тіурі дістав листа. «Настав час прочитати його, — думав він, — і знищити, доки до них не потрапив. Навіщо ж іще я міг їм знадобитися?»

Юнак зламав одну з трьох печаток, але, почувши знову скрегіт ключа в замку, здригнувся, швидко підняв скатертину й заховав листа під неї. Коли лицар зазирнув до кімнати, юнак спокійно сидів у кріслі. Це був той лицар, що відрізнявся від попереднього суворим тоном та грубими манерами; певно, саме він допитувався про хлопця в монастирі. Увійшовши до кімнати, лицар швидко оглянув її, не звертаючи уваги на бранця. Серце Тіурі несамовито калатало, він не міг дочекатися, коли той піде. Чи він шукав щось? Чи просто перевіряв надійність в’язниці?

Лицар вийшов.

«Треба бути обережним, — подумав хлопець. — Якщо мене заскочать зненацька, лист може потрапити до них, а цього ніяк не можна допустити. Цікаво, наступного разу вони зайдуть учотирьох чи так і заглядатимуть по черзі? Усе-таки, мабуть, краще, якщо лист зникне.»

Кепсько, що з внутрішнього боку дверей немає жодних засувів.

З коридора все ще було чути гамір. Там що, уся їхня сіра компанія зібралася? Він витягнув листа й гарячково метикував: «Прочитати. А як потім знищити? Тут же немає вогню. Можна, звісно, розірвати на тисячу шматочків. У крайньому разі — з’їсти. Але спершу прочитати. Мерщій!»

Він зламав другу печатку. «Я мушу дізнатися, що в ньому, — думав він. — А якщо хтось увійде?.. Тоді все пропало. Знову якийсь шум! Третій, чи що, збирається увійти?»

Але третій лицар не з’явився. Тіурі оглянув меблі. А що як підсунути до дверей це важке крісло? Тоді ніхто не зможе увійти несподівано — і він встигне сховати листа. Юнак одразу взявся до здійснення свого плану, та крісло виявилося заважким. Не можна було шуміти, доводилося щохвилини зупинятися та дослухатися. З-за дверей все ще чулися голоси, але ніхто більше не заходив. Нарешті крісло було поставлене так, що воно підпирало двері. На крісло хлопець затягнув ще й невеликого столика та перевірив надійність цієї споруди. Він боявся, що надовго затримати тих, хто захоче увійти до кімнати, не вдасться, але зволікати вже не можна.

Юнак сів на підлогу і щойно зібрався зламати третю печатку, як у замку знову повернувся ключ. Хтось намагався відчинити двері і здивовано загорлав:

— Не відчиняється!

«Пізно!» — збагнув