Тонке Драгт - Лист до короля

з-під арки. Герцог підняв голову, подивився на темне небо й зауважив:

— Наближається велика гроза... — він поглянув на Тіурі. А той зміг нарешті гарненько розгледіти володаря замку. Він був не блідий, а просто дуже світлошкірий; мав густі брови й уважні світло-зелені очі.

— Чи не зустрічався вам часом юнак, — вів далі герцог, — років шістнадцяти, з темним волоссям та сіро-блакитними очима?

Тіурі відчув, як страх крижаною рукою стиснув його серце.

— Юнак. — повторив хлопець, — не пригадую. Я нікого не помітив.

Тіурі запитував себе: «Чи переконливо звучить його голос? Чи помітив світлоокий герцог, що він злякався? Його очі були такі проникливі».

— Ви ж бачите, як багато людей зустрічається дорогою, — додав він.

— Того юнака ви не могли не помітити, — продовжував герцог, — на ньому був зім’ятий подертий одяг, що колись був білим, а на пальці — коштовний перстень зі світлим сяючим каменем.

Тіурі заперечно похитав головою.

— Ні, ваша світлосте, — сказав він розмірено, — такого юнака я точно не зустрічав.

— А мали б зустріти. Ви йшли звідтіля, де його бачили, і він ішов сюди зі сходу, через ліс.

— Шкода, що нічим не можу вам допомогти, — відказав хлопець, намагаючись надати своєму голосу легковажності. — А хто цей юнак? Ваш знайомий?

— Я ніколи його не зустрічав, — відповів герцог і замовк.

Тіурі теж мовчав, не знаючи, що говорити далі. Він оглянув тихе подвір’я, думаючи про те, чи спостерігає ще за ним герцог. З вартівні знову пролунав голос стражника:

— Ходи-но сюди, дивися. Шах твоєму королю!

— Як звати вас, брате? — спитав герцог.

— Тармін, — відповів юнак.

— Голос у вас молодий, брате Тарміне. Скільки, власне, вам років? Шістнадцять? Сімнадцять? Ви вже прийняли постриг? — і він нахилився до Тіурі. — Я б хотів краще розгледіти ваше обличчя. Відкиньте-но каптура.

І перш ніж хлопець встиг щось зробити чи сказати, він зірвав каптура з голови Тіурі й заговорив, хмурячи густі брови:

— Так, темне волосся, сіро-блакитні очі. І за віком, я думаю, підходить.

Тіурі позадкував і мовив, старанно розігруючи подив:

— Чи не думаєте ви, що я той юнак, якого ви розшукуєте?!

— Звісно, юнаків, які підходять під цей опис, чимало, — зауважив герцог. — Та серед моїх гостей не знайшлося нікого, окрім вас, тому прошу пройти зі мною.

— Для чого? — Тіурі все ще намагався удавати здивування. — Не знаю, що вам від мене треба, я брат Тармін з Брунатного монастиря, і я.

— Вам нема чого боятися, — перебив його герцог, -якщо ви той, за кого себе видаєте. Ви лише маєте піти зі мною до моїх друзів, які прибули сюди цієї ночі, і якщо ви не той, кого вони розшукують, нічого не станеться.

— Але мене ніхто не шукає! — вигукнув Тіурі. — Я не розумію, що вам потрібно від мене.

— Мені не потрібно від вас нічого, — герцог поклав руку на плече хлопця і повів його за собою.

Юнакові довелося підкоритися: подальший опір міг тільки посилити підозри герцога, а про втечу крізь за-чинену браму та піднятий міст годі було й думати. Серце його немилосердно стукотіло; він не наважувався дізнатися, хто були друзі герцога, і вирішив надалі якнайкраще грати свою роль. Вони перетнули двір, пройшли попід аркою і пішли далі; герцог не знімав руки з плеча Тіурі, немов побоювався, що той втече.

Минаючи друге подвір’я, Тіурі побачив те, що змусило його уповільнити крок: двоє служок чистили вороного коня, який ледве погоджувався на це. Навколо стовбичили інші служителі замку, які раз-по-раз вигукували:

— Вогонь, а не кінь!

— Прекрасний вороний!

— Змій, а не кінь!

Тіурі одразу впізнав його! Це був Кавалер, кінь Лицаря з Білим Щитом. Тепер він знав його справжнє ім’я: Арданвен — Нічний Вітер. І розумів, як цей кінь сюди потрапив.

Побачивши Тіурі, кінь підняв голову й голосно заіржав.

— Здається, він вітається з тобою, — зауважив герцог. — Тобі знайомий цей вороний?

— Ні, — відповів Тіурі і подумав: «Боляче зрікатися вірного товариша, та що поробиш, вибору немає».

Герцог скоса глянув на нього, але промовчав. Вони проминули галерею, ту, що вела до Великої зали, і, відчинивши якісь двері, піднялися на декілька сходинок. Тут були ще одні двері. Герцог відчинив їх і, відпустивши плече Тіурі, став у проході так, щоби хлопець не міг зазирнути всередину.

— Один з моїх гостей відповідає вашому описові, -мовив герцог. — Бажаєте з ним поговорити?

Голос із кімнати чітко відповів:

— Зачекай хвилину. — а тоді: — Нехай заходить. Герцог повернувся до Тіурі й наказав:

— Увійдіть!

Тіурі підкорився і почув, як за ним зачинилися двері. Перед ним була просто вбрана кімната з великим столом, заставленим залишками трапези. Навколо столу стояли й сиділи ті, кого він і очікував побачити: четверо Сірих Лицарів та їхні зброєносці! Усі в шоломах з опущеними заборолами.

— Він називає себе братом Тарміном, — прозвучав за спиною хлопця голос герцога, — але прикмети збігаються з вашим описом.

Тіурі озирнувся. Володар замку стояв, спираючись на двері, та похмуро дивився на Сірих Лицарів. Ті швидко скочили на ноги. Тіурі бачив, як поблискували крізь решітки заборол зосереджені на ньому очі.

— Це той, кого ви шукаєте? — спитав герцог.

— Не знаю, — відповів один із лицарів. — Чи є в нього перстень?

«Зараз головне — не показувати, що я злякався», -подумав Тіурі. Він, начебто не розуміючи, подивився на лицарів і спитав:

— Що ви від мене хочете? Хто ви? Я вас не знаю.

— Ти маєш персня? — грубо запитав другий лицар.

— Персня?! Якого персня?! Ви про що?! — вигукнув Тіурі здивовано.

Сірі Лицарі мовчали. Зброєносці мовчали також. Вони стояли нерухомо й дивилися на юнака.

— Тобто він не той, кого ви шукаєте? — спитав герцог.

— Поки що не знаємо, — заговорив один із них вперше, і по голосу Тіурі впізнав Лицаря Срібного Рогу.

— Проте дізнаємося, — втрутився другий.

— Так, — погодився перший і звернувся до Тіурі: -Ти тікаєш зі сходу, через Королівський ліс?

— Я прийшов із Брунатного монастиря.

— Маєш персня? — правив далі другий.

— І гадки не маю ні про який перстень.

— Ми мусимо впевнитися в тому, що ти