Тонке Драгт - Лист до короля

— Гей, — волав той самий голос, — негайно відчини! — і, звертаючись до когось за дверима, додав: — Він не хоче нас впускати!

По дверях стукали, штовхали їх. Крісло здригалося. За мить вони будуть тут! Неможливо прочитати листа, вивчити напам’ять його зміст та знищити. Тіурі засунув листа під килим на підлозі, благаючи подумки, щоб вони не зазирнули туди. Потому він підвівся й, наступивши на місце, де лежав лист, став чекати, що ж буде далі.

Врешті-решт двері відчинилися. Стіл з гуркотом звалився з крісла. Лицар та двоє зброєносців увійшли до кімнати.

— Що кращ... — почав лицар і раптом замовк, немовби шкодуючи, що заговорив. Це був лицар з грубим голосом. Він повернувся і вийшов. Зброєносці стали по обидва боки від дверей, поклавши руки на ефеси мечів.

— Не переймайтеся, не втечу, — запевнив їх юнак. -Я знаю, що звідси не втекти. Якби ще знаття, чому я тут опинився!

Зброєносці не відповідали.

Невдовзі лицар повернувся з мотузкою і кинув її зброєносцям. Потім штовхнув крісло до великого стола, схопив Тіурі і жбурнув його в крісло. Кивком голови він підкликав зброєносців. Утрьох, мовчки, вони міцно прив’язали хлопця до крісла. Той не чинив опору, усвідомлюючи всю намарність таких спроб. З цими мовчазними сірими ворогами не поборешся. Навіть не посперечаєшся.

Його знову залишили на самоті — зв’язаного й безсилого. Листа з-під килима дістати неможливо. А втім, лицарі не шукали листа й не питали про нього. Що довше він міркував над цим, то більше дивувався.

Тіурі намагався поворухнутися — ні, неможливо. Вороги все зробили на совість. Він сидів безпомічний і бездіяльний, а час минав.

«Не можна гаяти ані хвилини», — казав Лицар з Білим Щитом.

Бранець у чужому замку, він сидів, не знаючи, яка доля чекає на нього попереду, утупивши погляд в те місце, де під килимом був захований лист.

Цей день, проведений у вежі, Тіурі з тремтінням згадуватиме як один з найважчих у своєму житті. Він ніколи не забуде, як сидів самотній, не маючи можливості поворухнутися, і думав. думав. Його посадили спиною до вікна, і лише рух сонячного променя по стіні вказував на плин часу. Іноді було чути шум дощу. Ніхто більше не заходив, голоси за дверима змовкли, а Тіурі не полишала та сама думка — лист. лист. Від знерухомлення тіло заніміло, а міцно зав’язана мотузка боляче врізалася в зап’ястки та щиколотки.

Тіурі здавалося, що промайнула вічність. Він втратив відчуття часу. Перед очима була лише частина кімнати, і юнак запам’ятав її назавжди, особливо гобелени. Денне світло поволі тьмяніло, і Тіурі стало ввижатися, що малюнки на гобеленах оживають, перетворюючись на таємничі образи. Їхні сюжети нагадували ті, що були на гобеленах у Великій залі, але ці були якимись дивними й жорстокішими.

Коли очі Тіурі заплющувалися від утоми, йому уявлялося, що лицарі та чудовиська танцюють на стінах. Але варто було розплющити очі, як вони знову завмирали.

Він прислухався до шуму дощу, який щось гомонів про безкінечну журбу та невимовну самотність.

3. Герцог та його донька

ень добігав кінця, коли Тіурі вкотре почув скрегіт ключа в замку. Двері відчинились — і увійшов не Сірий Лицар і не зброєносець, а служка в блакитній лівреї. Він поставив на стіл тацю з їжею, потім поглянув на Тіурі й похитав головою:

— Я розв’яжу тобі руки, бо ж навіщо я тоді піднімався сходами?

Слуга довго вовтузився, та нарешті таки впорався. Тіурі спочатку довелося розтерти занімілі зап’ястки. Кров швидше заструменіла по жилах — і стало так боляче, що аж сльози набігли на очі, та він не хотів, аби слуга це помітив, і, прикусивши губу, нахилив голову.

Служка відійшов до дверей. Схоже, йому наказали дочекатися, поки Тіурі поїсть. Невдовзі юнак почав їсти. Це були тільки хліб і вода, але він так зголоднів, що був радий і цьому. Тіурі їв у тиші. Вирішив нічого не говорити й не питати і зносити полон з належною гідністю та байдужістю. Коли хлопець повечеряв, слуга, ніби перепрошуючи, промовив:

— Теперечки я повинен вас знову прив’язати.

Тіурі мовчки підкорився, але помітив, що слуга затягнув вузли слабше, аніж лицар зі зброєносцями. Залишившись на самоті, юнак спробував розв’язатися. Він сподівався, що йому пощастить розплутати мотузку, бо коли руки вільні, то решту зробити вже простіше. Але таки довгенько довелося йому поморочитися, щоб мотузка піддалася. І нарешті вдалося!

Тіурі сидів, обережно рухаючи руками й ногами; потім підвівся, повільно пройшовся кімнатою, розминаючи занімілі кінцівки, і визирнув у вікно. Вечоріло. Дощ вщух, одначе картина за вікном була похмурою й сумною.

Юнак звільнився від мотузки, але не став вільним. Та все-таки відчував себе набагато спокійніше та сміливіше. Принаймні тепер можна спробувати прочитати листа, до того як стемніє.

Проте не судилося! Кроки й голоси за дверима змусили хлопця поспішно сісти в крісло і знову обмотати себе мотузкою.

До кімнати увійшов герцог. Він похмуро зиркнув на Тіурі й промовив:

— Так. Отже, тебе довелося зв’язати.

Тіурі гордовито зберігав мовчанку, сподіваючись, що герцог навіть і не подумає подивитися на ослаблену мотузку.

Герцог підійшов ближче, подивився на нього уважно і, уперши руки в боки, грубо спитав:

— Як тебе звати?

Тіурі мовчки дивився на нього.

— Вирішив мовчати! — роздратувався герцог. — Це якраз тобі личить!

Тіурі охопили сумніви: чи варто відповідати. Але нарешті він мовив:

— Вони не сказали нічого. Ви разом з ними полонили мене без будь-яких пояснень.

— Ти сам маєш розуміти, чому тут опинився, — відповів герцог також після короткого вагання. — Адже перстень у тебе знайшли, чи не так?

— Перстень! — вигукнув хлопець і ледве утримався, щоб мимоволі не ворухнутися. — Що ви знаєте про перстень?!

— Кому він належав? — було зустрічне запитання герцога.

Тіурі вагався, перш ніж відповісти: «Чи можна про це говорити? Що це дасть? Думаю, що він знає. Тільки я все ще не розумію, чому вони завжди говорять про перстень і ніколи про листа?»

І юнак відповів:

— Чорному Лицарю з Білим Щитом.

— Чорному Лицарю з Білим Щитом, — повторив герцог повільно. — Тобто, ти сказав це сам. Але чому ти носив його?

— Чому я його носив?

— Ти ж сам кажеш, що перстень належав Чорному Лицарю з Білим Щитом. Як же ти можеш його носити?

— Та ж Лицар з Білим Щитом