Стівен Кінг - Салимове Лігво

— Поклонники Диявола, — сказав Делл. — Це б мене ані на цент не здивувало. Не знаю, що воно таке находить на людей у наші часи.

Флойд пішов. Браянтів син вкинув у джукбокс черговий дайм, і Дік Кьорлес почав співати «Поховай цю пляшку разом зі мною»[74].

  18

19:30 вечора.

— І щоб додому раненько, — сказала Мерджорі Ґлік своєму старшому синові, Денні. — Завтра в школу. Я хочу, щоб о чверть по дев’ятій твій брат лежав уже в ліжку.

Денні зам’явся, переступивши з ноги на ногу:

— Я не розумію, навіщо я взагалі мушу брати його з собою.

— Ти й не мусиш, — відповіла Мерджорі з небезпечною приязністю. — Ти завжди можеш залишитися вдома.

Вона відвернулась до робочого столу, де вимочувала солону рибу, і Ралфі показав братові язика. Денні погрозив йому кулаком, але його гнилий менший брат тільки усміхнувся.

— Ми повернемося, — пробурмотів він і розвернувся, щоби йти з кухні, з Ралфі на хвості.

— Близько дев’ятої.

— Гаразд, гаразд.

У вітальні сидів перед телевізором, задравши ноги, Тоні Ґлік і дивився «Ред Сокс» проти «Янкі».

— Куди це ви, хлопці?

— У гості до того новачка, — сказав Денні, — до Марка Петрі.

— Йо, — додав Ралфі. — Ми хочемо побачити його електричну залізницю.

Денні скинув на брата злим оком, але їхній батько не помітив ні паузи, ні натяку в інтонації. Щойно якраз відбив Даґ Ґріффін[75].

— Щоб не пізно додому, — промовив він неуважно.

Надворі, хоча сонце вже зайшло, в небі ще трималася вечірня зоря. Коли вони йшли через заднє подвір’я, Денні промовив:

— Мені б слід вибити з тебе нахабство, салаго.

—А я розповім, — самовдоволено відказав Ралфі. — Я розповім, навіщо ти насправді захотів піти.

— Ти дрібний гад, — безпомічно мовив Денні.

Поза підстриженим подвір’ям униз по схилу до лісу вела бита стежка. Будинок Ґліків стояв на Брок-стріт, а Марка Петрі — на Південній Джойнтер-авеню. Ця стежка була коротким шляхом, який заощаджує багато часу, коли вам по дванадцять і дев’ять років і є охота переходити Кроккетів струмок по каменях. Під їхніми підошвами похрускували соснові шпички і гілочки. Десь у лісі співала дрімлюга, а навколо них стрекотали цвіркуни.

Денні припустився помилки, розповівши своєму брату, що в Марка Петрі є повний набір пластикових монстрів «Аврори» — вовкулака, мумія, Дракула, Франкенштейн, божевільний професор і навіть Камера жахів[76]. Їхня мати вважала всі ці речі поганню, яка паскудить мозок, або чимось таким, і братик Денні моментально перетворився на шантажиста. Гнилий, авжеж.

— Ти гниляк, ти це розумієш? — промовив Денні.

— Розумію, — гордо відповів Ралфі. — А як це?

— Це, як коли ти зелений і липкий, як шмарклі.

— Пригнися, — сказав Ралфі.

Вони вже спустилися до Кроккетового струмка, який неквапливо дзюрчав у гравійному ложі, утримуючи на своїй поверхні легенький перламутровий відсвіт. За дві милі на схід звідси він зливався з Теґґартовим ручаєм, який своєю чергою вливався до Роялової річки.

Денні рушив через струмок по каменях, мружачись у гуснучому мороці, щоби бачити, куди ступає.

— Я тебе турну! — радісно крикнув Ралфі в нього за спиною. — Стережись, Денні, я тебе турну!

— Турнеш мене, а я тебе тоді турну на пливуни, сраченя, — відказав йому Денні.

Вони дісталися другого берега.

— Нема тут ніяких пісків-пливунів, — поглузував Ралфі, однак підсуваючись ближче до брата.

— Йой? — зловісно запитав Денні. — Лише кілька років тому один хлопець загинув тут у пливуні. Я чув, як за це балакали ті старші чуваки, що зависають біля крамниці.

— Справді? — перепитав Ралфі. З виряченими очима.

— Йо, — сказав Денні. — Його затягувало на дно, а він верещав і репетував, а потім рот йому забило піском з пливуна та й по всьому. Рааааггггггхххх.

— Нумо, — неспокійно промовив Ралфі. Було вже близько до повної темряви, і ліс повнився ворушкими тінями. — Давай заберемося звідси.

Вони почали лізти вгору на берег, трохи ослизаючись на соснових гілках. Той хлопець, розмову про якого Денні чув у крамниці, був десятирічним Джеррі Кінгсфілдом. Можливо, він і потонув у пливуні з верещанням і репетом, але якщо це дійсно було так, ніхто його не чув. Він просто зник шість років тому в Мочарах, коли там рибалив. Деякі люди думали на пливуни, інші трималися думки, що його вбив якийсь сексуальний збоченець. Ті збоченці були повсюди.

— Люди кажуть, його привид досі блукає в цьому лісі, — з усією серйозністю повідомив Денні, оминувши той факт, що Мочарі за три милі південніше звідси.

— Не треба, Денні, — неспокійно попрохав Ралфі. — Не… не в цій темряві.

Навкруг них таємничо потріскував ліс. Припинила свій плач дрімлюга. Десь позаду хруснула гілка, ледь не скрадливо. Денне світло вже майже пішло з неба.

— Час від часу, — продовжував Денні лячно, — коли який-небудь малий засеря виходить надвір після темряви, той привид вихоплюється з-поміж дерев, лице в нього все зогниле і заляпане піском з пливуна…

— Денні, ходімо.

У голосі його малого брата чулося справжнє благання, і Денні перестав. Він уже ледве самого себе не налякав. Дерева стояли темні, згромаджуючи якісь сутності довкіл себе, ворушачись звільна під нічним вітерцем, тручись між собою, порипуючи своїми суглобами.

Ще одна гілка хруснула ліворуч від них.

Денні раптом пошкодував, що вони не пішли дорогою.

Хруснула ще одна гілка.

— Денні, мені страшно, — прошепотів Ралфі.

— Не будь дурником, — сказав Денні. — Ходімо.

Вони рушили знов. Під підошвами порипували соснові шпички. Денні запевняв себе, що ніякого хруску гілок він не чув. Нічого він не чув, окрім них. У його скронях гупала кров. Руки в нього похололи. Рахуй кроки, наказав він собі. Ми будемо на Джойнтер-авеню через двісті кроків. А вертатимемося додому дорогою, щоби цьому засері не було страшно. Вже за якусь хвильку ми побачимо вуличні ліхтарі й почуватимемося дурниками, але це так добре — почуватися дурниками, тож рахуй кроки.

Один… два… три…

Ралфі заверещав.

— Я його бачу! Я бачу привида! Я ЙОГО БАЧУ!

Жах розпеченим залізом стрибнув у груди Денні. Немов мурашки побігли вгору по його ногах. Він би розвернувся і побіг, та в нього вчепився Ралфі.

— Де? — шепнув він, забувши, що сам щойно був вигадав того привида. — Де? — вдивлявся він у ліс, змертвіло боячись того, що може побачити, а бачив лише чорноту.

— Він уже щез — але я його бачив… його. Очі, я бачив очі. Ох, Денні… — белькотів Ралфі.

— Нема тут ніяких привидів, дурню ти. Ходімо.

Денні взяв брата за руку і вони рушили далі. Власні ноги йому відчувалися ніби зробленими з десяти тисяч гумок для стирання олівцевих написів. Коліна в нього тремтіли. Ралфі тулився до Денні, ледь не зганяючи його зі стежки.

— Він слідкує за нами, — прошепотів Ралфі.

— Слухай, я не збираюся…

— Ні, Денні. Справді. Хіба ти його не відчуваєш?

Денні зупинився. І, як властиво дітям, дійсно щось відчув і зрозумів, що вони тут більше не самі. Якась велика тиша запала в лісі, але це була зловредна тиша. Тіні, спонукані вітром, мляво вихилялися довкола них. І Денні донюшив щось люте,