Стівен Кінг - Салимове Лігво

Привидів не існує, натомість існують збоченці. Вони зупиняються в чорних машинах і пропонують тобі цукерку або стирчать на розі вулиці… або вони йдуть слідом за тобою в ліс…

А тоді…

Ох, а тоді вони…

— Тікаймо, — хрипко скомандував Денні.

Але Ралфі тремтів біля нього, паралізований жахом. Він обхопив пальці Денні так міцно, неначе дротом для пакування сіна. Його очі вдивлялися в ліс, а потім почали вибалушуватися.

— Денні?

Десь хруснула гілка.

Денні обернувся і глянув туди, куди дивився його брат.

Темрява оповила обох.

  19

9:00 вечора.

Мейбел Вертс була надзвичайно тілистою жінкою, якій у її минулий день народження виповнилося сімдесят чотири, і ноги в неї ставали дедалі менш і менш надійними. Вона була скарбівничою міської історії і міських пліток, її пам’ять сягала понад п’ять десятиліть у минуле, охоплюючи некрологію, перелюби, злодійства і божевілля. Вона була пліткаркою, але не умисно жорстокою (хоча ті, чию брудну білизну вона перетрушувала, могли з цим зовсім не погоджуватися), просто вона жила в цьому місті і заради нього. У якомусь сенсі вона сама була цим містом, ця товста вдова, яка тепер виходила з дому дуже рідко і яка більшу частину свого часу проводила біля вікна, одягнена в широку, як намет, камісоль і з заплетеним товстими кабелями й укладеним короною жовтуватим, неначе слонова кістка, волоссям, з телефоном по праву руку та з надпотужним японським біноклем по ліву. Комбінація цих двох знарядь — плюс час на повне їх використання — робила її доброзичливою павучихою, яка сидить у центрі комунікаційної павутини, що простяглася від Присілка до східного Лігва.

За браком чогось цікавішого для видивляння вона спостерігала за Домом Марстена, коли там відчинилися віконниці ліворуч ґанку, явивши золотий квадрат світла, яке безумовно не було рівномірним електричним освітленням. Вона вловила проти світла лише дражливий промельк того, що могло бути силуетом чоловічої голови і плечей. Від цього її пройняв якийсь химерний дрож.

Ніяких рухів з Дому Марстена більше не надходило. Вона подумала: агов, та що воно за люди, які відчиняються тільки тоді, коли сусіди не можуть їх пристойно роздивитися.

Вона поклала бінокля і обережно підняла телефонну слухавку. Два голоси — вона миттю ідентифікувала їх як Герріет Дарем і Ґлініс Мейберрі — балакали про те, як той парубок, Раєрсон, знайшов собаку Ірвіна П’юрінтона.

Вона сиділа тихесенько, дихаючи ротом, щоб жодним чином не виказати своєї присутності на лінії.

  20

11:59 вечора.

Цей день тремтів на межі зникнення. У темряві спали будинки. У середмісті нічні вогні реманентної крамниці, «Поховального салону Формена» і кафе «Екселент» відкидали на хідники м’яке електричне світло. Дехто лишався без сну — Джордж Боєр, який щойно дістався додому після зміни з третьої до одинадцятої на фабриці в Ґейтсі, Він П’юрінтон, який сидів і розкладав пасьянс «солітер», не спроможний заснути через думки про свого Дока, чий відхід вразив його значно глибше, ніж колись смерть його дружини, — але більшість спали сном трудівників і праведників.

У воротах цвинтаря Злагідний Пагорб мрійливо стояла якась темна постать, чекаючи межичасся. Коли заговорила, зазвучав делікатний, культурний голос.

— О, Отче мій, яви мені милість твою. Володарю Мух, яви мені милість твою. Я підношу тобі зіпсуте м’ясо і смердючу плоть. Я справив жертву на твою пошану. Лівою рукою своєю і підношу її. Подай мені якийсь знак на цій землі, освяченій в ім’я твоє. Я чекаю лиш знаку, щоб розпочати твою роботу.

Голос відгаснув. Повіяв вітерець, лагідний, приніс із собою зітхання і шепіт гілок повнолистих і трав, і подмух здохлятини зі звалища далі по дорозі.

Не було більше жодних звуків, окрім принесених цим вітерцем. Якийсь час ця фігура стояла мовчазна і задумлива. Потім вона нахилилася і випросталася з тілом дитини на руках.

— Я підношу тобі оце.

Так настала мерзота.

Розділ четвертий. Денні Ґлік та інші

  1

Денні й Ралфі Ґліки пішли в гості до Марка Петрі з наказом повернутися до дев’ятої, тож, коли вони не з’явилися вдома о десятій хвилині після дев’ятої, Марджорі Ґлік зателефонувала додому Петрі. «Ні, — сказала місіс Петрі, — хлопчиків тут не було. Можливо, краще вашому чоловіку побалакати з Генрі». Місіс Ґлік передала слухавку своєму чоловіку, відчуваючи у себе в животі легковій страху.

Чоловіки обговорювали справу. Так, хлопчики пішли лісовою стежкою. Ні, той струмок дуже мілкий о цій порі року, особливо після такої ясної погоди. Не глибше, ніж по щиколотки. Генрі запропонував, що він з потужним ліхтарем піде зі свого кінця стежки, а містер Ґлік вирушить зі свого. Може, хлопчики знайшли байбачу нору, чи накурилися сигарет, чи ще щось таке. Тоні погодився і подякував містерові Петрі за його клопіт. Містер Петрі відповів, що це зовсім ніякий не клопіт. Тоні поклав слухавку і трішки заспокоїв свою дружину; їй було лячно. Собі подумки він вирішив, що після того, як він їх знайде, обидва хлопці тиждень не будуть здатні сидіти.

Але ще раніше, як він устиг вийти з заднього подвір’я, з-поміж дерев, зашпортуючись, з’явився Денні і повалився біля надвірного мангала. Він був ошелешений, говорив мляво, на запитання відповідав ледь-не-ледь і не завжди щось путнє. В манжетах у нього застрягла трава, а у волоссі — дрібка осіннього листя.

Він розповів батькові, що вони спустилися з Ралфі стежкою крізь ліс, перейшли по переступних каменях Кроккетів струмок і вибрались на другий берег без ніяких перешкод. Потім Ралфі почав говорити про якогось привида в цьому лісі (Денні «забув» згадати, що сам вклав цю ідею до голови своєму брату). Ралфі сказав, що бачить якесь обличчя. Денні почав брати страх. Він не вірив у привидів чи ще якісь дитячі ляки на кшталт хокала, але йому здалося, що він таки дійсно щось почув там, у темряві.

І що вони зробили потім?

Денні гадав, що вони знову рушили далі, тримаючись за руки. Певності щодо цього він не мав. Ралфі скиглив про того привида. Денні сказав йому, щоб не рюмсав, бо вже ось-ось вони побачать вуличні ліхтарі на Джойнтер-авеню. Потім сталося щось погане.

Що? Яке саме погане?

Денні не знав.

Вони його переконували, дратувалися, вмовляли. Денні тільки хитав головою — повільно і заперечливо. Так, він розуміє, що мусив би пам’ятати, але згадати не може. Чесно, ніяк не може. Ні, він не пам’ятає, щоб він за щось перечепився і впав, чи чогось такого. Просто… все стало темним. Дуже темним. А наступне, що він пам’ятає, — як він лежить на стежці сам-один. Ралфі зник.

Паркінс Ґіллеспі сказав, що посилати людей у ліс серед ночі немає сенсу. Забагато там повалених дерев. Хлопчик, напевне, просто збився з дороги. Він з Ноллі Ґарденером, Тоні Ґліком та Генрі Петрі походили туди й назад по цій стежці і вздовж узбіч Джойнтер-авеню та Брок-стріт, гукаючи у портативні мегафони.

Зрання наступного дня Камберлендська поліція і поліція штату разом почали координовані пошуки у тій ділянці лісу. Коли нічого не було знайдено, пошук розширили. Чотири дні вони обшукували хащі, а містер і місіс Ґлік бродили по лісах і полях, пробираючись між завалів дерев, залишених ще тією стародавньою пожежею, викликаючи ім’я свого сина з безкінечною і розпачливою надією.

Коли й це не дало