Зигмунт Мілошевський - Безцінний

чоловічою статурою, мала спортивний вигляд, ніхто при здоровому глузді не назвав би її тендітною. З ніг до голови була типовою мешканкою північних країн. Однак вище проявлялися її аристократичні гени, оскільки обличчя Лізи Тольґфорс — Зоф’я відзначила це не без заздрості — було феноменально гарне. Її очі були по-японському розкосі, але саме того блакитного кольору з акварелі. У поєднанні з витонченими класичними рисами й чітко окресленими вустами це надавало їй рис ельфійської принцеси, істоти іншого виду, яка на хвилину покинула Середзем’я, щоб побачити, як виглядає світ людей. Було в її рисах щось таке, що не дозволяло відвести від неї погляду. Вона це точно усвідомлювала й тому врівноважувала цю здатну роззброїти чарівність коротко підстриженим і недбало укладеним чорним кучерявим волоссям.

Що ж, мала вигляд як доросла версія Роні з класичних ілюстрацій Ілон Вікланд[19].

— Ти справді намалювала це за один день? Як це в тебе вийшло? — Ґмітрук розкручував тему крадіжки, за яку шведка потрапила до польської в’язниці.

Ліза запитально подивилася на Лоренц.

— Що ж, це не таємниця, що ми перебуваємо по різні боки барикади, — відповіла докторка Зоф’я. — І мене не захоплюють мальовничі байки про винесення з бідних і частково знищених польських музеїв найцінніших експонатів. Щиро сподіваюся, що всі злодюжки з липкими рученятами врешті опиняться в Ґрудзьондзі, і то на довгі роки. Але зараз мені важливо, щоб ми швидко й надійно зробили те, що маємо зробити. Це зрозуміло?

Ліза сприйняла ці слова як дозвіл.

— Щодня я йшла до музею як різна я, вкумарюєш? Увечері дивилася попкарів[20], усі попкарі щодня зникають десять хвилин до кінця робочого дня, щоб вийти додому. Жодного попкаря нема, а це єдина безпека в музеї. Потім писала факс до директора на фальшивий папір з університет в Уппсалі, що я доктор мистецького знавства і роблю копії акварелями для наукової праці. Вкумарюєш?

Ґмітрук кивнув головою. А Лоренц подумала, що в чому-чому, а в «мистецькому знавстві» Ліза вільно могла мати докторський ступінь.

— Ну, додала фото свого фізії, і він погодився. Цілий день сиділа в музеї і робила копії, але акрилами. Попкарі йшли й навіть дивувалися, яка це офігенна хрінь. Потім попрощалися, я теж. В десять хвилин вийняла мій Клод Моне, — вона справді сказала «мій», голос у неї тоді потеплішав, наче говорила про коханця; — і вклала в раму своя копія. І пішла геть.

Лоренц мала надію, що шведка не розвиватиме далі делікатну тему про те, як у наступні два тижні ані працівники музею, ані відвідувачі, ані керівництво не зорієнтувалися, що в рамі висить невдала копія, у приморському краєвиді сяк-так збігалися тільки обриси пляжу й бляклі кольори. Хтозна, як довго б іще висів там причеплений на двосторонній скотч шматок картону, можливо, довгі роки аж до наступної ревізії, якби не випадок.

У Ґданську пограбували Лізин Сааб, а оскільки в автомобілі було трохи арт-деко з ґданських антикварних крамниць, злодії вирішили, що це старожитності, і замість віднести до звичайного перекупника, принесли їх до «чорного» антиквара. Незважаючи на те, що він був «чорним», антиквар, щойно побачивши вирізаного з рами Моне, злякався великих проблем і зателефонував до поліції як чесний громадянин, якому підкинули підозрілий товар. Уранці до кімнати в люксовому готелі «Голландський Дім» замість обслуги зі сніданком постукав слідчий поліції із заспаною перекладачкою.

— Зараз сама не знаю, навіщо туди йшла й вкрала. Мій Клод була такий гарний, що я не витримала. У цюпі[21] малювала собі ще один такий з дурощів, але попкарі забрали, — голос у неї посмутнішав. — Гади-попкарі не вкумарюють.

Почувши останнє речення, Лоренц здивовано підняла очі. Звісно, що гади не вкумарюють, це ж плазуни.

— Наглядачі не розуміють, — пошепки переклав Ґмітрук.

Лоренц зберігала кам’яний вираз обличчя, що ж іще їй залишалося.

Замислена шведка ненав’язливо почухала литку й коли підкотила штанину, Лоренц побачила на її кісточці щось на кшталт невеликого годинника зі штучного матеріалу без циферблата. Електронний наглядач. Ґаґатек пояснив їй, що вони не можуть собі дозволити випустити Роню з ока. Подумала тоді, що треба бути невиправним оптимістом, щоб повірити, що за допомогою шматка пластику він встереже славетну злодійку.

Теоретично вона була просто шведкою, яка влипла під час спроби вивезення Моне з познанського повіту. Прокуророві сказала, що любить імпресіоністів, але родинних грошей на жодного з них не вистачить — зрештою, це саме на них найвищі ціни на аукціонах, — а цей у Познані був найближчий і найслабше охоронявся. Щира правда, деякі сільські халупи ліпше захищені, ніж польські національні зібрання.

Лише згодом Лоренц неофіційно довідалася, що Ліза Тольґфорс — це, можливо, Роня. Фантомас у спідниці, таємнича злодійка, якій приписували найзухваліші крадіжки останніх років. Та, яка одержала своє прізвисько після крадіжки картини Сезанна з музею Ешмола в Оксфорді; тоді у порожню раму вклеїла ілюстрацію з книжки Астрід Ліндґрен «Роня, донька розбійника». На малюнку дівчинка йде темним лісом, несучи на спині невеличкий клунок. Що це мало означати? Ніхто не знав, але цього вистачило, щоб дати таємничій злодійці прізвисько Роня.

Це був хитрий хід у новорічну ніч 31 грудня 1999 року. Усі святкували прихід нового міленіуму, до чергування нікому не було охоти, море феєрверків надійно глушило всі підозрілі шуми. Такої ночі ніхто не виглядає підозрілим, замаскованій злодійці щонайбільше можуть запропонувати келишок шампанського, навіть якщо вона несе під пахвою Сезанна.

Під час акції в Ріо-де-Жанейро ніхто не залишив картинки, але modus operandi був надзвичайно схожий. Був лютий 2006 року, і цього разу скористалися рейвахом під час карнавалу в Ріо, щоб винести безцінні твори вартістю кількадесят мільйонів доларів. І знову імпресіоністи: Моне і Матісс. Плюс Пікассо і Далі. Карнавальна процесія проходила під вікнами музею, злодій чи злодії могли просто з вікон вискочити на танцювальні платформи й махати картинами, як віялами, ніхто б на них не звернув уваги.

Потім Цюріх у 2008 році, Колекція Фонду Еміля Бюрле — знову Сезанн. І знову Моне. І Деґа.

Далі Париж у 2010 році, Міський музей сучасного мистецтва — Матісс і Браге.

Потім Роттердам у 2011 році, Кюнстгал — знову Моне і Матісс. І ще Ґоґен.

А потім Познань. І знову Моне. «Мій Клод». І провал.

Питання: провалилася примхлива шведка, якій припала до смаку картина в польському музеї, чи королева мистецьких злодіїв, яка протягом останнього десятиліття винесла з музеїв імпресіоністів на загальну суму близько мільярда доларів?

Ґаґатек стверджував останнє. З точки зору Лоренц, це була добра звістка.