Зигмунт Мілошевський - Безцінний

величезне порожнє помешкання на Бейській. Це була радше однокімнатна квартира і водночас робоче приміщення, бо все ж таки віддавав перевагу своєму господарству під Мщоновим.

Подумала, що тут навіть вишукано, піднімаючись ліфтом на п’ятий поверх модернової кам’яниці, в якій на першому поверсі розміщувалася відома «Книгарня Читача», що утворювала разом із розташованою неподалік кав’ярнею один із небагатьох уцілілих осередків інтелігентської Варшави. Втім, вийшовши з ліфта, недовірливо похитала головою, побачивши латунну табличку з гарно вигравіюваним написом «Кароль 3. Бознанський — арт-дилер». Який несмак.

Постукала, сподіваючись, що всі вже зібрались. Однак прийшла перша.

Безтурботно усміхнулася, побачивши господаря, і зайшла всередину, напружена так, що болів кожен м’яз. Вона пам’ятала, як востаннє пройшла цим коридором, у якому не було нічого, крім стелажа з детективами та їхніх спільних знімків на стіні з відпустки у Франції. Грюкнула дверима, аж відпав з них номер (латунної таблички тоді ще не було), збігла сходами і не бачила його аж дотепер. Це було чотири роки тому. Точно, на свято Поклоніння Волхвів буде рівно чотири.

Їй було байдуже, але боялася, що, коли побачить на стіні коридора знімок іншої жінки з іншої відпустки, то це буде важко.

Проте на стінах коридора нічого не було. Тільки стелаж із детективами стояв, як і колись, на своєму місці.

— Вітаю з Вичулковським, — сказала, віддаючи Каролеві пальто. — Я чула про Фрея, це виняткова падлюка навіть як на перекупника. Не люблю стереотипів, але, схоже, він їздив би вантажівкою по окупованій Європі зі списком творів для «збереження». Справді віддав? З доброти сердечної?

— Боюсь навіть казати, знаю, що ти терпіти не можеш відшкодування витрат.

— Ти, мабуть, жартуєш? — Насуплені брови збіглися над очима в одну товсту лінію. — Не кажи, що ви йому заплатили. Чудово знаєш, що це означає, і тебе це зовсім не обходить, правда? Поки загрібаєш свої комісійні. — Почала йому докоряти так, ніби тих чотирьох років перерви взагалі не було. — Зараз ПКН «Орлен» заплатить кілька тисяч, за місяць PZU — кільканадцять, а що, як вирине щось по-справжньому цінне? Королівська скринька, приміром? Або Бордоне? Кранах? Пуссен? Рубенс? Яка фірма викладе мільйон? Або й кілька мільйонів?

— Євро, — промовив.

— Євро, чи доларів, чи фунтів, яка різниця. І так ніхто не дасть. А інакше не захочуть розмовляти, бо через таких недолугих…

— Одне євро! Я заплатив одне євро. Буквально: сто євро-центів. Чотири кома двадцять три соті злотого. Ходімо!

Узяв її за руку й потягнув у глиб квартири. Зціпила зуби, бо на мить опинилася у хвилі теплих спогадів. Він завжди був нетерплячим. У крамницях, у музеях, у галереях. У спальнях. Ходімо, і тягне, бо вже йому урвався терпець, вже дратується, вже йому шкода часу на пояснення, хоче показати, про що йдеться.

Зайшли до темної вітальні, одна зі стін якої повністю складалася з шибок, за якими над дахами кам’яниць на протилежному боці було видно нове середмістя Варшави, середньоєвропейський горе-Мангеттен, купку багатоповерхівок зі скла довкола все ще домінуючого у краєвиді міста радянського Палацу культури.

— Поглянь, — промовив, умикаючи світло.

Вона побачила картину, що висіла на порожній стіні. Красуня, що складалася переважно з чорних кучерів, здавалося, була задоволена новим місцем прописки. Настільки задоволена, що охоче дозволила б стягнути з себе легке покривало.

Лоренц підійшла ближче. Чудовий портрет, не захоплював її, але був чудовим. Із задоволенням подумала, що її власний, написаний Фангором портрет, який висів колись на тому самісінькому місці, мав набагато більшу мистецьку цінність.

— Що за варварство, вирізали підпис Вичулковського і дату. Погань паскудна. Що вона взагалі тут робить? Має бути в музеї.

— Мій приятель з «Орлена» позичив її мені на вік-енд. Ми вчора повернулися з Берліна, церемонія передачі до Національного музею в понеділок… Чого їй сидіти у скриньці. Така гарна дівчина. Не знаю чому, але мені весь час здається, що вона трохи недотрахана.

Засміялася.

— Ну знаєш, такими словами ти ображаєш метра Вичулковського. З того, що я знаю, навіть якщо у його ательє і з’являлися якісь дами, що страждали через статеве незадоволення, то довго їхні недуги не тривали. Просто неймовірно побачити це в кольорі.

Казала правду. Каталог утрат, яким займалася докторка Лоренц, був досить похмурим. Довоєнні чорно-білі знімки малих форматів, подекуди лише описи. Після років праці легко було забути, що за тими сірими картками стоять кольорові, часто величезні полотна. Добре знала знімок цієї чорнявої красуні Вичулковського, бачила кольорову репродукцію в журналі, коли випливла справа німецького аукціону, але тільки тепер відчула, яку силу має цей портрет. Що на знімках було звабливим поглядом, наживо здавалося викликом. Ну ж бо, доторкнися до мене, якщо маєш сміливість.

З утіхою дивилася на Вичулковського, але подумки гадала, чи Кароль за її спиною дивиться на олійний портрет, чи на її фігуру. Рвучко повернулася, щоб захопити його зненацька, але він стояв спиною до неї й дивився у вікно. Бачила його постать, на другому плані в шибці відбивалося обличчя Кароля, потім вона, потім натурниця Вичулковського. Утрьох дивилися одне на одного в цих каламутних відображеннях, викривлених вогнями міста по той бік. Хотіла щось сказати, але не знала що. Дивилася на стару блакитну сорочку з цупкої бавовни, зім’яту на худій спині, й подумала, що це буде справді жахливо, якщо під час цієї пригоди виявиться, що досі не викинула його з голови.

— Цю сорочку я отримав від тебе, пам’ятаєш? — запитав, не повертаючись.

Невдоволено пирхнула.

— Розумію, що це певного мірою має мені полестити, але… Я що, маю пам’ятати, що висіло в твоїй шафі? Що у вас, чоловіків, у головах? Краще налий мені води.

— Такої, як ти любиш? З лимоном і кубиком льоду?

— Я дуже тебе прошу, Каролю, щоб ти просто налив мені склянку води. У нас не вечір спогадів і його ніколи не буде.

Дзвінок у двері позбавив їх можливості продовжити розмову. За чверть години всі сиділи за столом у їдальні, Кароль морочився з підключенням ноутбука Лоренц до мережі. Решта троє дивилися на нього так, ніби хотіли забрати в нього дроти, з якими він радше не мав уявлення, що робити, і нарешті налаштувати, щоб усе запрацювало.

— Ти все розумієш польською? — запитав Ґмітрук Лізу.

— Так, знати російську і легко добрати слова. Гірше говорити, польська дрімучо хардкорна.

Лоренц завжди уявляла собі шведську аристократку інакше. Висока, з міцною будовою тіла, великим бюстом, очима кольору неба з акварелі для туристів, великою щелепою і довгим білявим волоссям. Ліза Тольґфорс мала зовсім іншу вроду, північну. По-хлоп’ячому кремезна, з