Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

якщо ти ладен довіритись мені, ти скинеш із себе згубні турботи, які обтяжують твою душу: тобі буде нескладно звільнитись від них за умови, що ти дослухатимешся до своєї природи і їй надаватимеш перевагу перед шаленством загалу.

Ф р а н ч е с к о

Згода, нехай так буде. Але мені, як і перше, хочеться знати, якої ти думки про честолюбство.

А в г у с т и н

Навіщо тобі моя думка там, де маєш власну напоготові? Зазирни в своє серце і побачиш, що серед решти твоїх вад честолюбство стоїть не на останньому місці.

Ф р а н ч е с к о

Отже, не береться до уваги, що я, скільки міг, уникав міст, нехтував визнанням публіки і громадським становищем, усамітнювався в лісах і переховувався в тиші луків, зневажаючи пошану суєтного світу: мені однаково закидають честолюбство!

А в г у с т и н

Ви, смертні, часто відмовляєтесь від чогось не через зневагу до цього, а тому, що втрачаєте надію досягти бажаного. Надія і жадання взаємно збуджують одне одного; і спадаючи, одне охолоджує інше, і так само займаючись, розпалює інше.

Ф р а н ч е с к о

Чому ж, скажи, не вільно мені сподіватись? Хіба мені до такого ступеня бракує митецького обдарування?

А в г у с т и н

Про мистецьке обдарування не скажу, але тобі, безперечно, бракує хисту в мистецтвах, за допомогою яких нині досягають високих щаблів: мистецтва лестощів у спілкуванні з владарями, мистецтва облуди, порожніх обіцянок, брехати, прикидатись і вдавати, терпіти образи і паплюження. Позбавлений таких та подібних їм здібностей і знаючи, що не спроможешся подолати свою вдачу, ти перейшов до інших занять, вчинив завбачливо і розумно. «Опиратись природі, — каже Цицерон, — хіба не те саме, що за прикладом гігантів боротися з богами»[68]?

Ф р а н ч е с к о

Тримаймось далі від високої шани, такими мистецтвами здобутої.

А в г у с т и н

Гарно сказав. Але не цим ти доведеш мені свою невинність, бо з того, що тобі гидко було здобувати почесті у такий спосіб, не випливає, буцім ти їх не бажав; достоту як про того, хто повернув з півдороги, злякавшись труднощів шляху, не можна сказати, що він не бажав побачити Рим. До того ж ти й не повертав назад, як переконав себе і намагаєшся запевнити мене. Марні намагання: всі твої думки і всі вчинки переді мною як на долоні, а твоя похвальба про втечу з міст і потяг до лісів не виправдовує, а хіба що пом’якшує твою провину. До однієї і тієї самої мети ведуть різні шляхи, і — повір мені, — хоч ти покинув протоптаний багатьма битий шлях, ти йдеш кружною стежкою до тієї ж таки честолюбної мети, якою ти, за твоїми словами, буцімто знехтував. Однак і твої довільні студії, і самота, і байдужість до людських справ незмінно ведуть тебе до слави.

Ф р а н ч е с к о

Ти заганяєш мене у глухий кут. Я міг би й вислизнути, але часу обмаль, а обговорити ще багато всього треба, тож, коли твоя ласка, перейдімо до решти.

А в г у с т и н

У такому разі, все своєю чергою. Про обжерливість у нас мови не буде, оскільки ти анітрохи до неї не схильний — хіба що виб’є тебе з колії приємна гулянка у колі друзів, на якій забуваєш про помірність. Але з цього боку я не вбачаю небезпеки, бо, варто тільки тобі вирватися з міста і повернутись до тихого сільського життя, такого роду розваги враз припиняються. У віддаленні від них, як я помітив, ти живеш у такий спосіб, що твоїй стриманості і поміркованості я щиро радію, і, зізнаюся, в ній не можуть зрівнятися з тобою ні твої особисті, ні наші спільні друзі. Не згадуватиму також гнів, бо хоча ти частенько палаєш ним, завдяки твоїй вродженій лагідності ти зазвичай негайно опановуєш себе, пам’ятаючи пораду Горація:

Гнів — це шаленості мить. Своїм духом керуй; а попустиш —

Сам під батіг його підеш, тому загнуздай його, спутай[69].

Ф р а н ч е с к о

Так, ці слова поета і численні подібні поради філософів були мені на користь, але, зізнаюсь, найбільше допомагала думка про стислість відведеного нам часу. В оскаженінні марнувати на ненависть до людей нечисленні дні, які ми залишаємось серед них, у цьому світі? Аж настане останній день, він згасить полум’я в людських серцях, покладе край ненависті, і якщо смерть — найгірше, що ми зичимо недругу, наше зле побажання здійсниться. Та який сенс квапити інших? Щоб самим проґавити кращу частку швидкоплинного часу? Чи варто нам завдавати собі та іншим людям прикрощів і смертельної туги, марнуючи на це час, так ощадливо відміряний нам на скромні радощі сьогодення і на роздуми про життя майбутнього віку? І настільки підтримували мене такі роздуми, що я здатен був вистояти під натисками гнівних почуттів, і якщо навіть десь не встояв, то одразу підвівся. Не без того, звісно, що пориви гніву часом охоплюють мене.

А в г у с т и н

Поза сумнівом, такі пориви здатні перекинути і твій і чужий човен. Тож, якщо ти не осягнув принципи стоїків, що обіцяють цілковито викоренити всі недуги душі, вдайся, принаймні, до засад перипатетиків, що їх послаблюють. Втім, залишмо наразі цей предмет, щоб згадати про значно більшу небезпеку, що вимагає від тебе набагато більшої обачності.

Ф р а н ч е с к о

Боже милостивий! Що ж залишається іще небезпечнішого?

А в г у с т и н

Чи не умліваєш ти від жару любострастя?

Ф р а н ч е с к о

Часом пекучий цей жар змушує мене гірко пошкодувати, що я не народився геть нечулим. Я волів би радше бути безсердим каменем, ніж пускати в своє серце сластолюбні потяги.

А в г у с т и н

Отже, ти мав би знати, що найбільше відволікає тебе від роздумів про божественне. Бо хіба ж не наказує нам небесне вчення Платона викорінювати з душі плотські потяги і виганяти з неї сластолюбні видіння, щоб вона, через споглядання божественних таємниць, якому сприяють роздуми про власну тлінність, підносилась чиста і вільна. Ти знаєш, про що йдеться — засади добре знайомі тобі за книгами Платона, які ти, за недавнім твоїм свідченням, так ретельно вивчав.

Ф р а н ч е с к о

Я вивчав їх, зізнаюся, з палкою надією і неабияким завзяттям; але незвичність чужої мови і поквапний від’їзд викладача[70] змусили мене облишити цей намір. Проте згадане тобою вчення мені добре знайоме як за твоїми власними творами, так і за свідченнями інших платоніків.

А в г у с т и н

Байдуже, від кого ти дізнався істину, хоча авторитет учителя часом багато важить.

Ф р а н ч е с к о

Зокрема для мене — авторитет чоловіка, про якого я сказав би, повторюючи за Цицероном у його «Тускуланських бесідах»: «Якби Платон не навів жодного доказу (настільки