Метт Хейг - Як зупинити час

— Він був…

Дівчинка з першої парти, Даніель, жує гумку. На обличчі у неї з’являється стурбований вигляд.

— Сер, з вами все гаразд?

Хтось сміється, але вона повертається і сміх вщухає.

Опануй себе.

Я намагаюся всміхнутися учням.

— Гаразд. Усе гаразд… Ця частина Лондона завжди була такою, якою її робили іммігранти. Наприклад, ось там, — я показую у вікно кудись на захід, — у шістнадцятому та сімнадцятому столітті жили французи. Вони були першими іммігрантами Нового Часу. Не всі лишилися жити в Лондоні, багато хто переїхав у Кентербері та у сільську місцевість. У Кент. У… — глибоко вдихаю, — …Саффолк. Але багато іммігрантів осіли у Спітелфілдз[62], і там утворилася справжня спільнота. Вони заснували індустрію шовку, бо багато хто з них ткав шовк. Там були і колишні аристократи, яким раптово довелося починати нове життя за інакших умов, ніж вони мали у себе на батьківщині.

Десь посередині класу сидить хлопчик, Антон. У нього завжди серйозний вигляд, і він мало говорить. Його рука піднімається.

— Так, Антоне?

— А чому вони сюди приїхали? Тобто якщо у них вдома все було добре, нащо було їхати?

— Бо вони були протестантами. Гугенотами, як їх тоді називали усі, крім них самих. Вони жили за вченнями Жана Ковена, тобто Кальвіна. А в ті часи бути протестантом у Франції було небезпечно, як католиком в Англії. Тому багато кому з них…

Я заплющую очі, намагаючись позбутися спогадів. Голова нестерпно болить. Я відчуваю слабкість. У класі знов звучить сміх.

— …багато кому з них довелося тікати.

Я розплющую очі. Антон не сміється — на його обличчі ледь помітна підбадьорлива посмішка. Але я все одно бачу, що він, як і решта класу, вважає, що я не зовсім при розумі.

Стіни кімнати хитаються, серце калатає у рваному джазовому ритмі.

— Пробачте, я на хвилинку.

— Сер? — на обличчі Антона хвилювання.

— Усе добре, я просто… За хвилинку повернуся.

Я виходжу з класу та йду коридором. Минаю один клас, потім інший. Крізь вікно бачу Каміллу. Вона стоїть перед білою дошкою, на якій пояснює відмінювання якогось дієслова. Спокійна, контролює свій клас. Потім помічає мене та посміхається. Я, попри паніку, посміхаюсь у відповідь.

Заходжу в туалет та дивлюся на своє відображення у дзеркалі.

Я надто добре знаю власне обличчя, щоб його бачити. Коли надто добре щось знаєш, воно може стати чужим.

— Хто я? Хто я? Хто я?

Умиваюся та повільно дихаю.

— Мене звати Том Азар. Мене звати Том Азар. Мене звати Том Азар.

У цьому імені забагато спогадів. Спогадів про всіх, хто так мене звав, та всіх, від кого я переховувався. Спогадів про матір, про Роуз, про Гендріха, про Маріон. Але воно не слугує мені якорем. Бо якір має утримувати на місці, а у мене немає місця.

Чи зможу я все життя отак плисти? Має ж колись мій човен спинитися? Має ж бути для нього затока, порт, пункт призначення? Нехай невідомий, але має. Човен повинен кудись плисти, бо інакше у чому його сенс? Я був стількома людьми, грав стільки ролей, що сам уже не людина. Я натовп. Натовп в одному тілі.

Я був людьми, яких ненавидів. Я був людьми, якими захоплювався. Я був нудним, щасливим, невимовно сумним. Я був із правими та неправими. Загалом, я сам себе вже втратив.

— Усе нормально, — кажу я своєму відображенню. Хотілося б знати, де зараз Омаї. Не треба було відпускати його без жодного засобу зв’язку. У цьому світі самотньо без друга.

Повільне глибоке дихання вгамовує моє серцебиття. Я витираю обличчя рушником, виходжу з туалету та йду назад у клас коридором, намагаючись дивитися перед собою, аби не зазирнути у клас Камілли. Намагаюся поводитися як нормальний вчитель зі спогадами про звичайнісінькі сорок років життя.

Заходжу назад у клас.

— Пробачте мені, — намагаюся всміхнутися та сказати щось смішне. — У молодості перебрав з наркотиками, і тепер іноді дошкуляють спогади.

Клас сміється.

— Тож не вживайте наркотиків, бо будете потерпати від головного болю та викладати історію. То про що я там розповідав?

Пізніше, в обідню перерву, я знов бачуся з Каміллою. Ми в учительській кімнаті, вона говорить з іншим викладачем мови, австрійцем Йоахімом. Він викладає німецьку і дивно свистить при кожному подиху. Вона закінчує розмову з ним та підходить до мого столу, за яким я сиджу з чашкою чаю.

— Вітаю, Томе.

— Привіт, — найпростіше слово, яке я супроводжую найменш щирою з можливих посмішок.

— Ви нормально почуваєтеся? У коридорі ви були… напруженим.

— Просто голова боліла. У мене нерідко трапляються головні болі.

— У мене теж.

Її очі підозріло звужуються. Мене непокоїть те, що вона намагається пригадати, звідки мене знає. Мабуть, тому я додаю:

— Якщо чесно, і досі болить. Тому я намагаюся посидіти тут трохи на самоті.

Її це дещо ображає, і вона киває:

— Так, звісно, добре. Сподіваюся, вам стане краще. У шафці з ліками є ібупрофен.

Якби ти знала правду про мене, твоє життя було б у небезпеці.

— Дякую, гадаю, і так минеться.

Я більше не дивлюся на неї та чекаю, поки вона відійде. Нарешті вона йде, а я відчуваю її роздратування та свою провину. Є ще дещо. Якась туга за домівкою. Туга. Давно я не відчував її. Камілла сідає за стіл в іншому кутку кімнати й уникає мене поглядом. Я ніби увірвав щось, що навіть не встигло початися.

Пізніше ввечері я з Авраамом повертаюся з парку вулицею Ферфілд-роуд. Зазвичай я не йду цим шляхом — ухиляюсь від моменту свого повернення до Лондона.

Тут я вперше зустрів Роуз. Так, мої візити на Чепел-стрит та Велл-стрит спричинили біль, але мені треба пережити це. Треба «відпустити» це, як зараз модно говорити. Окрім як змиритися з минулим, я більше нічого не можу вдіяти, тому сьогодні я обрав цей шлях.

Я на Ферфілд-роуд коло автобусної зупинки, що світиться відчаєм. Дістаю пакет, аби підібрати лайно за собакою. Потім викидаю пакет у смітник.

Усю історію Лондона можна подати у вигляді кривої, що відбиває поступове зменшення кількості фекалій на вулицях.

— Аврааме, друже, краще не робити цього просто на вулиці. Ми ж для цього ходимо у парк. Там трава, зелень — може, ти таки почнеш робити це там?

Ми крокуємо далі. Вочевидь, Аврааму начхати.

Я озираюся довкола, намагаючись збагнути, де саме ми вперше зустрілися. Це вкрай складно: я тут нічого не впізнаю. Як і на Чепел-стрит та Велл-лейн, тут не збереглося жодного будинку з тих часів. Крізь велике вікно